Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Дмитро Малаков
Архітектор Городецький
[1]. Slownik geograficzny, t. XII.- Warszawa, 1892. - S. 17.Вернуться в текст
[1]. Гульдман В. К. Памятники старины в Подолии,- Каменец-Подольск, 1901. - С. 375.Вернуться в текст
[1]. ЦДІАУ,- Ф. 442, оп. 707, од. зб. 61, арк. 45.Вернуться в текст
[1]. Дебогорий-Мокриевич В. Воспоминания.- СПб, 1906.- С. 4.Вернуться в текст
[1]. Малаков Д. В. Минуле Немирова,- К.: Оранта, 1998.Вернуться в текст
[1]. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874-1885). У двох томах. - К, 1994, т. 1, - С. 302, 423; т. 2, - С. 26-27, 261, 430-431.Вернуться в текст
[1]. Глобенко М. Громади// Енциклопедія українознавства. Т. 2. Перекидання в Україні. - Львів, 1993. - С 443.Вернуться в текст
[1]. Див.: Памятная книжка Киевской губернии на 1893 год.- К, 1893. А також: Адресная и справочная книга "Весь Киев" на 1900, 1901 - 1908 pp.Вернуться в текст
[1]. Такі ж видання на 1911 - 1914 pp.Вернуться в текст
[1]. Весь Юго-Западный край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям.- К., 1913.- С. 340, 957.Вернуться в текст


ШОЛУДЬКИ

Село Шолудьки лежить на високому лівому березі Південного Бугу, серед горбів і яруг. Панський маєток займав рівне плато між селом і надбужанськими схилами, що ступінчасто (спадали до берега, подекуди випинаючись сірими гранітними скелями. Ліс тоді ще тут не ріс, то вже в 70-х р. XX ст. "волею комуністичної партії" заліснено і ці береги. Якраз навпроти Шолудьок річка робить широкий закрут, підходячи із заходу до скелястого берега, і знов завертає на захід. З гори від цього закруту, від панської садиби далеко відкривається правий берег з ланами і сіножатями, ця картина нагадує відомі рядки Лесі Українки:

Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!

Річка Південний Буг біля села Шолудьки.

А ще спливає в пам'яті образне порівняння Юзефа Крашевського усього Поділля із суцільним мальовничим краєвидним парком.

Двоповерховий панський палац був дерев'яним, потинькованим, певно мав колонний портик, звернутий на схід. З боку річки розташовувався парк, а від села, ближче до в'їзду - господарський двір. Так розповідають старожили - зі слів своїх батьків, бо з тих, хто міг би пам'ятати ті часи особисто, на день наших відвідин Шолудьок (серпень 1994 р.) не лишилося вже нікого.

У 12-му томі польського "Географічного словника", виданого 1892 p., є стаття і про Шолудьки: "Шолудки, або Шелудки, також Шалуньки, Шулуньки; село над Богом, Брацлавського повіту; поліцейський стан, католицька парафія і суд - Немирів, ґміна Печера; має 45 дворів, 320 мешканців, 274 десятини селянської землі, паньської: Рубінштейн 483 дес., Бернацьких - 32 дес., Поплавських - 36 дес. Колись все село - Ґлюзинських. Поверхня гориста, ґрунт піщаний і глинистий. Є тут церква св. Непорочного Зачаття Діви Марії, побудована у 1790 р., мае 29 дес. землі. Парафія православна прилучена до Остапківців"1.

На березі р. Південний Буг біля с. Шолудьки

Звернімо увагу на парафію католиків, до якої належали Ґлюзинські, - Немирів. Тут, у старовинному подільському містечку, що належало тоді відомому магнатові і не менш відомому меценатові графу Болеславу Потоцькому, стояв на видноті величний, з двома високими вежами римо-католицький костьол св. Юзефа Обручника, споруджений у 1805 р. ще коштом некоровованого подільського "короля" графа Станіслава Щенского Потоцького2 - володаря Тульчина і уманської "Софіївки". Це тут, у немирівській гімназії, заснованій і побудованій графом Болеславом, вчився, як згадувалось вище, батько майбутнього архітектора; ймовірно, що й не раз бував у гостинному немирівському палаці на балах і концертах у графа Болеслава. Адже тут 1847 р. грав сам Ференц Ліст, причому, як зазначав у своєму донесенні чиновник з особливих доручень, "...всі концерти його були ознаменовані, крім захвату до великого його таланту, надзвичайними з'їздами дворянства, звідусюди були надсилані естафети з повідомленням про його прибуття"3. Чиновник, як видно з паперів, вбачав у цьому певні ознаки мало не змови, адже Європа перебувала тоді напередодні "весни народів", і таємні служби Російської імперії, яка ніколи не позбувалася вихваток "жандарма Європи", вбачали загрозу в будь-яких заворушеннях суспільства, навіть у таких, як єднання польського і українського панства у вшануванні талановитого угорського піаніста і композитора. А Немирів був неабияким осередком культури середини XIX ст., слава про нього йшла далеко з Поділля й України.

За спогадами відомого революціонера-народника Володимира Дебогорія-Мокрієвича (1846-1926), якого 1858 р. віддали до науки у Немирівську гімназію, граф Болеслав Потоцький взимку жив у Петербурзі, а навесні приїздив до Немирова, де жив ціле літо в своєму палаці "з великим півкруглим ґанком, підпертим колонами і звернутим до парку, де вечорами грала графська музика", і парк "був улюбленим місцем прогулянок не-мирівської публіки"; для гімназистів там були гойдалки, "гігантські кроки", мережі, по яких "скакали як мавпи" (теперішня батута). Але "...польське повстання відбилося згубно на долі Немирова і... гімназії, ... почалося "зросійщення" краю, і містечко швидко стало занепадати..., біля палацу перестала грати музика, гойдалки, гігантські кроки, мережі - все зникло... Немирів став швидко перетворюватись на якусь темну діру..." 4. Процес той тривав до кінця XIX сторіччя і був призупинений власницею Немирова, онукою графа Болеслава - княгинею Марією Григорівною Щербатовою (1857-1920). При ній, і завдяки їй, містечко знову розвинулося економічно й розквітло культурно, але з приходом радянської влади і підступним розстрілом княгині червоноармійцями Немирів знов поринув у занепад, особливо - інтелектуальний5.

Та повернімось у далеке минуле.

І Городецькі, і Ґлюзинські, ясна річ, були добре знайомі з сусідами - немирівськими графами і як сусіди, і як пани, хоч і не такі заможні, впливові та запопадливі.

Дороги з Шолудьок до Немирова лежали через широкі лани до старовинних битих шляхів, які віялом розходилися від південної околиці містечка і вели до Умані, Тульчина, Брацлава, Печери, Шникова, Рахнів-Лісових і далі - до Могилева-Подільсько-го, а там і до Молдови-Бесарабії. Так їздили від діда-прадіда, так їздили батьки В. Городецького, а згодом і він сам. Бо з часом архітектор В. Городецький проектував і в Печері, і в Шпикові, і в Рахиах-Лісових. В останніх, до речі, була залізнична станція, і звідти залізницею діставалися Одеси, Варшави, Києва і Петербурга - міст, з якими доля зв'язала і нашого подолянина.

Стара селянська хата в с. Шолудьки.

Отож, на в'їзді до Немирова з боку Шолудьок подорожні перетинали широку греблю з просторим ставком і млином-крупорушкою, а далі шлях, вже вулиця, вів угору, де в центрі містечка височили вежі костьолу.

Безпосередньо від костьолу пряма вулиця Липкова веде через все містечко до Свято-Миколаївського монастиря і далі, до села Ковалівки, де був другий палац і парк немирівського папа XVIII ст. графа Вінцентія (Вікентія) Потоцького. Це ім'я також буде згадане нижче.

Звернімося знову до "Географічного словника" стосовно Шолудьок: "ґміна Печера". Ґміна - то стара дрібна одиниця сільського самоврядування за польських часів. Отже, і з печерськими Потоцькими Городецькі й Глюзинські мали досить тісні стосунки. Згодом і це мало свої висліди безпосередньо у творчості В. Городецького. Певно, так само, як і приналежність Шпикова Балашовим.

Село Печера над річкою Південний Буг
(З акварелі Н. Орди. 1870-і pp.
З фондів Національного музею в Кракові).

І ще одна подробиця з "Географічного словника" стосовно Шолудьок: найбільший землевласник у Шолудьках на початку 1890-х pp. - Рубинштейн. Так, це саме той Всеволод Аврамович Рубінштейн, про якого неодноразово згадує у своєму "Щоденнику" відомий український правник, професор кримінального права університету св. Володимира О. Ф. Кістяківський (1833- 1885), дослідник історії українського права, видавець збірника законів "Права, по которым судится Малороссийский народ".

За О. Кістяківським, "Рубінштейн є великий софіст нашого часу. Це людина надзвичайно хитра при зовнішній простоті, з дозою нахабства при зовнішній делікатності. Це відставний українофіл із вихрещених євреїв". І далі він додає: "але похре-щення породи не змінює". Згадуючи юнацькі, часів Рубінштейн нового студентства, захоплення Паризькою комуною, коли він вчився разом з Павлом Житецьким і жив разом з ним та ще з групою студентів університету на квартирі, яку вони називали Месопотамією і де видавали український гумористичний часопис "Помийниця", О. Кістяківський не раз з болем звертається у своєму щоденнику до теми двоєдушності Рубінштейна, - "спритного, меткого, шахраюватого" директора київського Промислового банку, особи, що "всотувала всю мудрість доби цієї, доби банків і наживи, засвоїла особливу манеру спілкування з людьми, що знаходиться в прямому відношенні до кишені кожного". І цей же Рубінштейн належав до українофільської партії, міг при нагоді розмовляти українською мовою6, був дійсним членом Старої громади - осередку національно-культурного життя 1870-90-х pp. Нагадаймо, що до київської Старої громади входили такі визначні наукові і культурницькі діячі як В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, П. Житецький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, О. Русов, Я. Шульгин, І. Нечуй-Левицький, В. Шумейко, І. Рудченко (Білик) та ін.7 Не зайве нагадати, що банкір В. Рубінштейн давав на справи громади 200-300 руб., і то був досить вагомий внесок і... аргумент - за О. Кістяківським.

Київський банкір В. А. Рубінштейн
(фото Ф. де Мезера. 1880-і pp.
З фондів Музею історії с. Шолудьки).

В. А. Рубінштейн, крім директорства у Промисловому банку, як годилося, був також, за даними київських адресних довідників, відомим громадським діячем. У різні часи - голова правління Київського міського кредитного товариства, член правління Київського відділу Російського товариства Червоного Хреста, член ради Товариства сільського господарства і сільськогосподарської промисловості, скарбник Товариства виправних колоній і ремісничих притулків, секретар Товариства для боротьби з інфекційними захворюваннями, член комітету Товариства допомоги студентам університету св. Володимира, нарешті,- представник від парафії Олександро-Невської церкви, що містилася у Липках. Востаннє В. А. Рубінштейн фігурує в київських адресних довідниках у виданні па 1908 р. як член Київського комітету торгівлі і мануфактур8.

Водночас на київському діловому виднокраї з'являється його син - Микола Всеволодович Рубінштейн, правник, помічник присяжного повіреного9. Разом з братом Олексієм вони успадкували землю і маєток у селі Шолудьки, де, за даними на 1913 p., їм належало по 231 десятині землі кожному. Мешкав М. В. Рубінштейи у Липках, на вул. Інститутській, 2710. Нижче ще буде нагода повернутися до Рубінштейнів і їхніх зв'язків з В. Городецьким.

У Шолудьківському сільському краєзнавчому музеї, попри усі лихоліття, збереглися деякі світлини з портретами колишніх панів, зокрема, - Всеволода Аврамовича Рубінштейна, увічненого відомим київським фотографом Ф. де Мезером.

Серед старих селян у Шолудьках ще збереглися спогади про деякі подробиці з побуту Рубінштейнів: про альтанку над Бугом, "в якій сидів пан", про відчуття паном неминучості революції і втрати всього майна, про те, як пан інколи міг спитати, чом сьогодні селяни не працюють у полі,- вихрест, він не слідкував за церковними святами. А коли вже відбулася революція, пан (невідомо хто саме) звелів закласти сани, взяв валізи з майном і, тримаючи напоготові по револьверу в кожній руці, звелів мчати до залізничної станції Рахни - тільки його й бачили. Звичайно ж, селяни розікрали маєток, а палац спалили - "відвоювали своє добро", як співалося в партійному гімні "Інтернаціонал". Ще влітку 1994 р. на одному з шолудьківських обійсть привелося побачити мідний тульський самовар - панський, не без гордощів повідомив новий його господар.

Отож, сталося те, що й мало статися, якщо 320 селянам належало 274 десятини землі, а трьом панським родинам - вдвічі більше. Але ж Городецькі тоді вже були сторонніми.

К началу страницы
Зміст