Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Дмитро Малаков
Прибуткові будинки Києва
[70] ЦДІА України. - Ф. 533, оп 2, сир. 578, арк. 9 звор.Вернуться в текст
[71] Ciechowski W. Kijow i jego pamiatki. - K., 1901. - S. 326.Вернуться в текст
[72] Малаков Д. В. Виставки. — Цеглинка до цеглинки — й вибудувана історія // Вечірній Київ. - № 158. - 1993. - 10 серпня. - С. 3.Вернуться в текст
[73] АКО. - Ф. 804, оп. 1, спр. 1793.Вернуться в текст
[74] ДАКО. - Ф. 804, оп. 1, спр. 2362.Вернуться в текст
[71] Лисін Б. С. Глина і глиняна промисловість України. — К., 1918. — С 113.Вернуться в текст
[71] Там само.Вернуться в текст
[77] «Киевлянин». - 1910 р. - № 14.Вернуться в текст
[78] Ciechowski W.., згадана праця. — С. 327.Вернуться в текст
[79] Марголин Д. Кирпичное, кафельное, цементное и черепичное производство. В сб.: Труды юго-западного отделения Российской зкспортной палаты. Выш. УП. Юго-Западньїй край в зкономическом отношении. — К., 1913. — С. 52.Вернуться в текст
[80] Щербо Г. М. Строительньїе материальї и изделия. В сб.: Развитие строительной науки и техники в Украинской ССР. Т. 1. - К., 1989. - С. 199.Вернуться в текст
[81] Лисин Б. Оденка технического достоинства кирпича, извести, п.-цемента. Пособие для лабораторних работ по сгрои гелі.мьім материалам. - К., 1915. — С. 7.Вернуться в текст
[82] Марголин Д. Згадана праця. — С. 52.Вернуться в текст
[83] Кандауров Д. П. и сьін. Фабрично-заводские предприятия Российской империи. - Пгд, 1914. - № 1142-В.Вернуться в текст
[84] Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1900. - К., 1900. - С. 513.Вернуться в текст
[85] Гейне В. О пустотелом стеклянном кирпиче, системьі «Фальконьєр» — доклад, читанини Р. Г. Дальштремом в очередном собрании 24 марта 1900 года/Известия Общества гражданских инженеров. — № 2. — 1900 - С 92-94.Вернуться в текст
 

БУДІВЕЛЬНІ МАТЕРІАЛИ ТА ВИРОБИ

Київські прибуткові будинки, як і решта капітальної забудови міста, споруджені винятково з жовтої цегли місцевого виробництва. Для цього застосовувалася синьо-зелена спондилова глина, що залягає потужним шаром у київських кручах над Дніпром та в долинах київських річок і ручаїв: Либідь, Сирець, Голосіїв, Протасів, Глибочиця, Юрковиця, Совка та ін.

На якість цих глин звернуто увагу дуже давно, але широке використання для масового виробництва цегли вперше пов'язане зі зведенням монументальної будівлі арсеналу на Печерську (проти Свято-Троїцької брами Лаври) наприкінці XVIII століття, а потім — уже за набутим досвідом — для спорудження нової фортеці. Саме для останньої було закладено цегельні заводи попід кручами Лисої та Багринової гір біІля села Корчуватого70. Ці казенні заклади виробляли міцну жовту цеглу з позначкою на кожній цеглині «КИК» («Киевская инженерная команда») у 1830-х роках, а згодом, у 1841-1861 роках, — з клеймами «КВ», «КП» та датою (роком). Відтоді позначення виробника на цеглі стає у Києві традиційним.

З казенної цегли, крім фортечних споруд, було побудовано Університет св. Володимира з його клініками, анатомічним театром та астрономічною обсерваторією, Володимирський кадетський корпус, київські 1-шу та 2-гу гімназії, Інститут шляхетних дівчат, бики ланцюгового Миколаївського мосту, огорожу Флорівського цвинтаря на горі Киселівці тощо.

По закінченні будівництва фортеці цегельні заводи в Корчуватому 1862 року викупив у казни купець Адам Сніжко71. Цегельні заклади на тім місці діють і нині — звичайно ж, абсолютно нові.

Масове використання на величезних, за тих часів, будовах саме жовтої київської цегли, яка добре себе зарекомендувала, спонукало будівельників і надалі надавати перевагу саме цій цеглі. Червона цегла, що вироблялася з інших глин, лесу тощо, використовувалася лише у невідповідальних місцях і значного поширення у Києві не мала.

Продовжували діяти старі цегельні заводи, засновувалися нові. Переважна більшість власників цегелень позначала свою продукцію клеймами з прізвищем або ініціалами.

Розбудовувані цегельні у Корчуватому в різний час належали, крім Сніжків, також і Видубицькому Михайлівському монастирю, купцям Я. Бернеру, А. Доломакіну, М. Фокіній.

У сусідній Мишоловці від 1867 року діяла цегельня купця А. С. Лунєва, друга, його ж, — від 1875 року. Згодом власниками виробництв у Мишоловці були Л. М. Бернер, Г. С. Ясько (заводи у 1872-1914), брати Ф. А. та К А. Лунєви, А. К. Рейхе, Л. І. Жуков, І. М. Калашніков.

У селі Пироговому цегельні належали в різний час Г. С. Яську, А. С. Лунєву, братам Ф. А. та К. А. Лунєвим, А. П. Денисову.

В урочищі Китаїв існувала близько 1900 року цегельня X. Т. Волкова. Останній орендував заводи і в інших місцях Києва.

Уздовж берегів річки Либідь так само розміщувалось чимало цегельних заводів. Попід Чорною горою 1848 року заснував цегельню підполковник у відставці С. В. Шатов. Близько 1909 року це підприємство стало власністю М. В. Журавльова, від 1913 року завод орендував А.-Й. І. Зак.

Ще давніший заклад з виробництва цегли існував поруч, вище за течією Либеді. Тут, на землі, що належала колись відомому київському аптекарю Ейсману, власник заснував на початку XIX століття цегельню, яка 1834 року разом із ділянкою землі, відійшла до професора Університету св. Володимира В. А. Субботіна. Від нього завод успадкувала дружина Емілія Субботіна (ймовірно, то її клейма «3. С.» на цеглинах старих київських будинків), а згодом — дочка С. В. Шаврова (1908), потім — К. І. Ярошинський (1914). Справа була родинною, хоча самої цегли, ясна річ, ніхто з них руками не торкався.

Ще вище за течією Либеді, на лівому березі, за тодішньою адресою Велика Васильківська, 180 від 1891 року діяла потужна цегельня купця Я. М. Бернера. Чимало споруд у центрі міста зведено саме з цієї цегли, що мала високу якість.

На правому березі Либеді цегельні розташовувались уздовж ручаїв-приток. У селі Деміївка, яке до 1918 року не входило адміністративно до складу Києва, цегельні були понад Голосіївським струмком. Відомішими власниками закладів тут були селянин Макар Василенко (завод засновано 1846) та купець Герман Мінут (завод засновано 1900); були й орендарі. Серед деміївських цегельників відомі ще А. Горенштейн, П. Кожевніков, О. А. Скрипка, Л. О. Лонський та С. Зелінський, Г. І. Середа. 1910 року засновано Акціонерне товариство Деміївського парового цегельного заводу.

Вище за течією Либеді, у селі Совки, діяли у 1870-1900-х роках цегельні, що належали X. Ф. Чернову, Ф. Скворцову, Д. І. Сингальському.

У Протасовому Яру, на землях Києво-Софійського митрополітанського дому діяли в 1880-1900-х роках цегельні П. А. Дзегановського та орендаря А. К. Рейхе.

У Кузьминому Яру, 3 знаходилась цегельня І. Д. Байдашнікова. На хуторі «Нивка» при 9-й версті Києво-Житомирського шосе були у 1894-1908 роках цегельні, що належали братам В. С. та С. С. Фузікам і Д. Д. Байдашнікову. Ще одна цегельня С. і Д. Фузіків діяла у 1899-1909 роках у с. Біличі.

У селі Яблонка, біля с. Буча, брати Б. С. і В. С. Сагатовські заснували дві цегельні, що діяли - одна у 1860-1914, друга — у 1888-1909 роках.

Давнім осередком київського цегельного виробництва була Куренівка. Там, при р. Сирець, діяли цегельні, які у різний час належали купцям Козинським (дві цегельні: 1846-1914 та 1850-1908), купцям Булишкіним, купчисі X. С. Марр, купцю Ф. Г. Міхельсону, а також їхнім спадкоємцям та Є. Г. Гусєвій, Е. М. Сандуковському, Ф. Я. Губкіну. Тепер з усіх заводів, що колись знаходилися на Сирецькій та Копиловській вулицях, діє (повністю новий) Петровський завод стінових матеріалів і конструкцій.

На Кирилівській вулиці також існувало багато цегелень, що належали М. В. Ріхтеру, І. М. Зайцеву, Р. Д. Новинському, С. Ф. Шевченку (його завод засновано ще 1813 року, перейшов до спадкоємців та інших власників), Багреєвим, Я. М. Бернеру, і орендарями тут були М. Я. Гребінь, брати Зарембські.

Київська цегла XIX — початку XX ст. в експозиції Музею історії Києва.
Фото 2004 р.
Цеглина «Джурь и Бар». Цегла з Київської фортеці, датована 1849 р.

На Юрківській вулиці, де цегельню заснував ще 1765 року Гудим-Левкович, власниками кількох цегелень у різний час були баронеса Є. В. Фіркс (у неї орендував завод Л. Л. Герчиков), Гілятовський, М. В. Гудим-Левкович, М. І. Тойба, Є. К. та А. К. Динник (у них орендував завод Ю. Фокін).

У долині Глибочиці у 1893-1900-х роках діяли цегельні Шукагина, Ф. Шульгіна, Я. Латишева.

Уже під час першої київської «будівельної лихоманки» потужність наявних у місті та найближчих селах цегелень виявилася недостатньою. І тоді ж один за одним стали з'являтися нові виробництва у Київському повіті, а щонайбільше — уздовж високого правого берега Дніпра, де було виявлено великі поклади такої самої спондинової глини:

  • Димер (парова фабрика Л. Б. Баранової виробляла, крім цегли, також черепицю, 1895-1899);
  • Старі і Нові Петрівці, де, крім звичайної будівельної цегли казенного формату (заводи Л. Я. Бяліка, С. Т. Горенка, Пономаренка, Ф. Н. Піддубного, товариства селян (оренда Хелемських), І. А. Сніжка), у величезній кількості продукувалася знаменита вогнетривка дрібноформатна цегла «межигірка» — для варистих печей, камінів та груб;
  • Вишгород (Л. П. Чернояров, Е. Шпрунг, К. А. Антрофимович, Багреєв-Терехов, Т. К. Булишкін, І. X. Валуєв, П. О. Осипов);
  • Мостище (К. К. Гольдфарб, Ф. Н. Піддубний);
  • Халеп'я (П. Д. Кирницький, Й. В. Кнотте, О. Л. Маєнць, О. К. Сидоров, В. Л. Чернояров);
  • Стайки (С. Я. Коблов, П. М. Купрієнко, І. та Б. Круковські, П. Т. Ткаченко);
  • Великий Букрин (О. Цвіленьова);
  • Витачів (брати Мозгові);
  • Ржищів (графиня Л. Б. Дзялинська, К. Г. Трітшель)72.

Таким чином, утворився і діяв цілий Київський цегельний район, звідки доставка цегли до Києва здійснювалася водою — Дніпром — у баржах. Цегла складувалася на набережній та у Київській гавані. Звідти її розвозили гужовим транспортом до будівельних майданчиків.

Цеглина виробництва братів Мозгових. Село Витачів. Цеглина виробництва Мозгового. Село Витачів. Клеймо на кахлях виробника С. Соловейчика з м. Копись. Клеймо на цеглі: «І. Вейцковський Черкаєш Кіев[ской] Г[у6ернии]», Андріївський узвіз, 13.

Ось деякі кількісні показники.

1886 року потреби будов міста задовольняли 38 заводів Києва і Київського повіту, які випродукували близько 22 млн штук цегли73. 1897 року на 44 заводах — переважно тих самих, але модернізованих та оновлених, — було вироблено близько 70 млн. штук цегли74. А найвищого щабля цегельне виробництво для потреб Києва досягло 1913 року, коли місту було надано 300 млн. штук цегли, з яких 230 млн штук виробили цегельні Києва, а решту — заводи Київського повіту75. 1914 року в районі Києва вже діяло дев'ять цегелень машинного і п'ятдесят — ручного виробництва, з кільцевими випалювальними печами конструкції Фр. Гофмана76.

Виробництво цегли й ціни на неї регулювалися попитом і загальною кон'юнктурою. «Одною з умов великого пожвавлення в галузі домобудівництва, — писала київська газета на початку 1910 року, — є значне підвищення цін на цеглу. Обізнані люди кажуть, що навесні ціни на цеглу ще значніш піднімуться»77. Дійсно, якщо у другій половині 1890-х років тисяча штук цегли коштувала 28-30 руб., хоча перед тим не перевищувала 17-18 руб.78, то 1900 року (в час кризи) ціна встановилася на рівні 14-15 руб. і такою протрималася до кінця 1905 року. З початком другої «будівельної лихоманки » ціни знову підскочили, сягаючи подеколи 30 руб. і залишаючись тим часом на середньому рівні 22-24 руб. за тисячу штук цегли79.

До виробництва цегли, як основного будівельного матеріалу для багатоповерхових, зокрема, прибуткових будинків, ставилися досить серйозно. Передусім, від 1832 року діяв єдиний на всьому терені Російської імперії «казенний формат» цегли: 6x3x11/2 вершка (267x133x67 мм), скасований лише 1927 року80. Цегла мала відповідати таким технічним вимогам: маса 4053 грамів у цеглині (близько 10 фунтів); форма всіх поверхонь — правильна без тріщин та покривлень; пруги — достатньо гострі, цілком виразні, ріжки — гостро виражені, площини рівні, перпендикулярні одна до одної та достатньо шорсткі для зв'язуючого розчину; тісто на зламі дрібнозернисте, без порожнин, раковин, крупних каменеподібних включень та шаруватості; колір — рівномірний жовтий (червоний); дзенькіт — ясний, високий, металевий81.

Наскільки відповідальним було ставлення до стінового матеріалу, свідчить і такий приклад: при величезному радіусі заокруглення тильної частини фасаду Бессарабського критого ринку в Києві (1910-1912) застосовувалася не пряма, а лекальна цегла.

Бессарабський критий ринок. Фото «Гудшон і Губчевський».
1910-ті роки.

Фасонну цеглу виробляли для різних потреб: клинчасту — для перемичок, лекальну — для комунікаційних колодязів, котельних та заводських труб тощо.

Для вимощування хідників також використовувалася жовта цегла — так званий залізняк, звончак, або клінкер.

Крім «строевого белого кирпича», на будовах Києва застосовувалася так звана «межигірка» — малорозмірна вогнетривка червона цегла, з якої вимурувано всі варисті печі й опалювальні груби в місті та далеко за його межами. Виробництвом «межигірки» займалися, переважно, в селах Старі й Нові Петрівці Київського повіту. Так, 1911 року 427 селянських родин випродукували там 11 млн штук «межигірки» на загальну суму 42900 руб., або по 3,9 руб. за тисячу82. Назва походила від сусіднього славнозвісного урочища Межигір'я над Дніпром.

Опалювальні груби (так звані «голландки») та каміни у прибуткових будинках обличковувалися кахлями. Це виробництво теж сягає глибини віків на київській землі. Кахлі вироблялися теракотові — під побілку (в будинках з квартирами для осіб скромного достатку) та полив'яні — найрізноманітніших видів. Зазвичай художні кахлі вироблялися комплектно на грубу. їх можна було добрати до необхідної площі нагріву. Найпоширенішимиполив'яними кахляними грубами були: з гладким білим дзеркалом та фігурними прикрасами (полив'яними, теракотовими), з гранчастими білими кахлями та з рельєфними кахлинами, — переважно, брунатного або зеленого кольорів. Архітектурно опалювальна груба підпорядковувалася традиційній ордерній системі, тобто мала цоколь, основний стовбур-дзеркало, фриз, карниз, фронтон. Білі гладкодзеркальні груби часто прикрашалися у центрі фігурною керамічною вставкою — теракотовою, поліхромною чи полив'яною. Широко застосовувалися стильові прийоми: були груби у стилях «ампір», «рококо», «ренесанс», «модерн».

Найвідомішим київськими виробниками кахлів були заклади І. Андржейовського (засновано 1875 року) на вул. Кирилівській, 64 (нині — завод «Керамік»), що постачали високохудожні, довершені груби й каміни. Цими виробами прикрашено інтер'єри колишніх прибуткових будинків, що збереглися й досі (Ярославів Вал, 1 та 14; Володимирська, 61/11; та Банківська, 10).

З І. Андржейовським конкурували постачальники кахлів з Києва (Д. Л. Хургін і А. Б. Верозуб), Василькова (М. Г. Ставинський, завод заснований 1883) та найбільше — з білоруського містечка Копись, Могилівської губернії, де було кілька кахляних заводів, що випускали, проте, прості білі кахлі.

Впровадження центрального опалення (парового низького тиску та водяного) викликало потребу в спеціальній теплоізоляційній та обмуровочній цеглі, яку виготовляли з шамоту, — для котелень.

Традиційно для Києва полив'яні керамічні вироби застосовувалися і для оздоблення фасадів прибуткових будинків (Бібіковський бульвар, 48; Велика Васильківська, 14,106; Бутишів провулок, 17; Жилянська, 48; Павлівська, 10; Спаська, 6; Маріїнсько-Благовіщенська, 57; Тургенєвська, 81 тощо) — у вигляді декоративних вставок, поясків, окремих деталей.

Підлога у вестибюлях, на сходових площадках, у туалетах та ванних кімнатах вкривалася зазвичай метлахськими (їх тоді називали «пірогранітними») плитками.

Клейма на кахлях заводу М. Л. Гуревича у м. Копись.

Найвідомішими виробниками таких плиток були заводи барона Е. Е. Бергенгейма у Харкові (засноване 1876 підприємство діє й досі), а також «Акціонерне товариство Дзевульський і Ланге» (засновано 1898) у м. Опочно Радомської губернії (нині — Польща).

Крім найпоширеніших простих восьмикутних плиток розміром 17x17 світлого кольору, сполучуваних дрібними, темного кольору, квадратними плиточками у досить одноманітний «візерунок» (сполучалися білі й коричневі плитки, жовті й блакитні, білі й блакитні тощо), вироблялися дійсно візерунчасті плитки з дуже поширеним орнаментом «меандр», «біжуча хвиля» тощо. До початку XX століття підлога у вестибюлях прибуткових будинків вкривалася мозаїкою типу «терраццо», причому по центру, як правило, викладався якийсь візерунок із зображенням кола, квітки, завитків. Крім того, в цей же період для вимощування підлоги у вестибюлях і на сходових площадках використовували плитки зі штучних матеріалів.

Парадні сходи робили з гранітних сходинок, у багатих будинках обличковували сходинки мармуром. «Чорні» сходи спочатку робили дерев'яними, а згодом, з протипожежних міркувань і відповідних з цього приводу постанов міської Управи, — винятково з граніту, згодом — залізобетону (і для парадних сходів).

Досить тривалий час міжповерхові перекриття влаштовувалися з дерева, лише на початку XX століття дедалі ширше стали використовувати для цього прокатний метал, а згодом і залізобетон. Так само дерев'яними були й конструкції даху. Покрівлею найчастіше було покрівельне залізо. Лише в окремих будівлях, переважно нежитлового призначення, використовувалася черепиця — марсельська і місцевого виробництва.

Підлога в житлових приміщеннях була винятково дерев'яною: паркетною, інкрустованою в парадних приміщеннях багатих квартир, просто паркетною різноманітного малюнка — від звичайної «ялинки» до щитових візерунчастих наборів та дощатою — у допоміжних приміщеннях (коридори, кухні, комори, кімнати для прислуги тощо), вкритою олійною фарбою.

Широко застосовувався у будівництві прибуткових будинків гіпс. З нього робили декоративні ліплені вставки, гірлянди, фестони на фасадах, тягнуті карнизи, розетки для люстр — в інтер'єрах.

Як уже зазначалося, мурування цегляних стін велося традиційно на вапняковому розчині, що й зумовлювало сезонність будівельних робіт. Але вже наприкінці XIX століття дедалі ширше почали застосовувати цементний розчин, особливо для мурування нижніх поверхів багатоповерхових будинків, а також в інших відповідальних випадках. Кращим вважався портланд-цемент.

Від 1898 року виробництво портланд-цементу запроваджено на київському цементному заводі «Фор» Кирилівська, 102), що випускав також залізобетонні вироби, мозаїчні плитки для підлоги, порожнистий камінь та цементно- піщану цеглу83.

Кахляна (руба виробництва київської фабрики І. Андржейовського. Дизайн - Е. Куліковська. Банківська, 10.
Фото 1970-х років.
Груба фабрики І. Андржейовського.
Фото 1993 р.
Груба-каміи фабрики І. Лндржейовського. Фото 1993 р.

Широко застосовувався метал — кований, а згодом і прокатний, полосовий — для конструкцій балконів, ґанків, а також для огородження сходів, дахів, балконів, для декоративного оздоблення веж, щипців тощо. Деякі фірми спеціалізувалися на виготовленні металевих деталей будь-якого призначення.

Так, «Строительно-слесарное заведение художественньїх и кузнечньїх работ Карла Мейєра», що містилося на вул. Великій Васильківській, 59, спеціалізувалося на виготовленні «оранжерей, сходів, воріт, балконів тощо, а також ґрат і хрестів для кладовищ»84.

Віконне скло постачалося у вельми широкому асортименті. У багатих будинках прагнули використовувати бемське (богемське) біле скло, інколи (в особняках: Катерининська, 16 та в парадних дверях) — фацетоване або вітражоване чи матоване (Ярославів Вал, 14).

На початку XX століття виникло виробництво й використання порожнистих скляних блоків системи «Фальконьєр»85. Вони виготовлялися у вигляді опуклого видовженого шестикутника зеленого, білого, бузкового, синього кольорів, що уможливлювало влаштовування візерунчастих заповнень отворів. Як правило, склоблоки використовували для денного освітлення допоміжних приміщень (проходів, коридорів, сходів) у тих випадках, коли звичайне вікно було непотрібне або коли це була торцева стіна, що межувала з сусіднім володінням (Левашовська, 14).

Наприкінці XIX століття набуло поширення кольорове просвітчасте скло червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів, уживане для скління дрібночленованих вікон дерев'яних галерей бічних сходів двоповерхових будинків (Бульварно-Кудрявська, 45 — будинок не зберігся). У 1910-х роках знову звернулися до кольорового скла, інколи вже й з рельєфною поверхнею. Згідно з модними течіями модерну, використовувалося також помаранчеве, бузкове, блакитне скло для периметрального заповнення великих віконних отворів на сходах (Несторівська, 9; Павлівська, 10).

Склоблок системи «Фальконьєр». Камін і груба виробництва фабрики І. Андржейовського.
Фото 1993 р.

На початку XX століття скляна промисловість освоїла виробництво товстого суцільного квадратного склоблока, так званої «люксферівської лінзи» - для заповнення світлових наземних ліхтарів, призначених для підвальних приміщень. Їх використовували для заповнення спеціальних чавунних рам, що розміщувалися над підземними дров'яними сараями, над світловими колодязями (приямками), на подвір'ях (Тарасівська, 9; Кузнєчна, 3; Костьольна, 8), над світловими колодязями (приямками) біля магазинних вітрин (Хрещатик, 44) та в інших подібних місцях.

К началу страницы
Зміст    Подробиці побуту    Загибель прибуткових будинків...