Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Дмитро Малаков
Прибуткові будинки Києва
[66] ДАК. - Ф. 163, оп. 6, од. збер. 144, арк. 15-16.Вернуться в текст
[67] Правила светской жизни и этикета. Хороший тон. Сборник советов и наставлений на разные случаи домашнєй и общественной жизни. Состав. Юрьев и Владимирский. — СПб., 1889. — С. 299.Вернуться в текст
[68] Шероцкий К. Очерки по истории декоративного искусетва Украйни. — Т. 1. Художестветшое убранство дома в прошлом и настоящем. - К., 1914. - С. 98.Вернуться в текст
 

ПОМЕШКАННЯ ТА УМЕБЛЮВАННЯ

Передпокій був першим приміщенням, куди входили мешканці й гості. На порозі — килим, підстилка для витирання ніг, місце для галош — під вішалкою. Вішалка могла бути настінною або у вигляді окремої стойки, з трьома основними ярусами: верхній призначався для головних уборів, під ним — гачки для пальт, шуб, плащів та іншого верхнього одягу; середній ярус (особливо на вішалці-стойці) призначався для парасольок, тростин, палиць і холодної зброї у піхвах — офіцер-гість або чиновник при шпазі не смів заходити до помешкання при зброї.

Передпокій сполучався з коридором, що вів до кухні, ванної кімнати, туалету тощо. Двері з передпокою вели до кабінету, вітальні. Як правило, приміщення уздовж фасадів сполучалися також анфіладно.

Підлога у передпокої могла бути дощатою й паркетною, стіни обклеювалися простими, найчастіше смугастими паперовими шпалерами.

Двері з передпокою до кімнат фарбувалися у білий колір, до кухні, ванни, туалету — у практичний брунатний колір, інколи розшивалися «під дуб».

У коридорі, що вів з передпокою до кухні, зазвичай влаштовувалися антресолі — низький внутрішній поверх-комора. Діставалися до антресолей драбиною, що стояла попід стіною поряд (Круглоуніверситетська, 14; Павлівська, 10) або — за достатнього місця — влаштовувалася в ніші (Гоголівська, 23). На таких антресолях зберігалися старі та непотрібні у щоденному вжитку речі: лижі, валянки, велосипеди, санчата, вудки, підшивки старих журналів, валізи, саквояжі, коробки з-під капелюхів, речі періодичного вжитку, а в ряді випадків — просто старий мотлох та все те, чим користувалося старше покоління замолоду. А ще — пасхальні форми для баб та сирної паски тощо (якщо бракувало місця на кухні). Інколи на антресолях, за браком іншого місця, мешкала прислуга або хтось із родичів прислуги (звичайно ж, з дозволу господаря).

Основна тенденція поділу житла на парадні і внутрішні кімнати неухильно дотримувалася у кожній родині, з урахуванням насампред, матеріальних можливостей, суспільного стану, оточення.

За всієї розмаїтості умеблювання, зумовленої статками родини, віком і смаками її членів, певний «стандарт», за будь-якої небажаності цього слова, дотримувався неухильно.

Зазвичай у «пристойних» домах інтер'єр вітальні — головного приміщення помешкання — витримувався у єдиному стилі; тобто, якщо дозволяли статки і вимагали суспільне становище і погляди, вітальняні меблі купувалися комплектно.

У найзручнішому, найзатишнішому місці біля поздовжньої або торцевої (проти вікон) стіни, ближче до груби або каміна стояли диван, 2 крісла, а між ними — столик. Поряд — жардиньєрки з квітами. Попід іншою стіною — рояль або піаніно — залежно від розмірів вітальні, а відтак, і від майновитості родини. Неподалік — грамофон на підставці. Між вікнами — трюмо. На вільних місцях — горка, стільці, знову квіти. На стінах — картини, фотокартки в рамах. На вікнах і дверях — портьєри з ламбрекенами. Спеціальні видання пропонували модні фасони драпірування віконних та дверних отворів. До початку XX століття цінувалася пишність, що свідчила про заможність родини, достаток у домі. З поширенням стилю «модерн», особливо у наступний період — раціоналізму й розвитку знань у галузі гігієни побуту — інтер'єри стають вільнішими, просторішими.

Диван зазвичай був шкіряний, з обтягнутими шкірою круглими валиками обабіч пружинного сидіння, з опуклою шкіряною спинкою, оправленою у дерев'яну раму. На верхній частині спинки влаштовувалася поличка — інколи досить складної конфігурації. На поличці, переважно накриваній вишитою накрохмаленою серветкою — так, що звисав вишитий краєчок з просвітчастим, добре помітним на темному тлі шкіряної спинки візерунком, — стояли дрібні статуетки. Іноді в центрі полички знаходилось невеличке горизонтальне дзеркальце прямокутної або овальної форми. Дуже зручно було кинути швидкий погляд у таке дзеркальце. Іноді ноно мало досить великі розміри — на всю ширину дивану, але все одно — горизонтальне. Квіти, якщо такі стояли на цій поличці, були як правило іммортелі (сухоцвіти, безсмертники). Штучні квіти у «пристойних» домах не тримали — це вважалося поганим тоном. Так само поширені «щасливі» три або сім слоників на надії і ванній поличці були ознакою родини міщанської або різночинної (подекуди й серед учителів).

На дивані зазвичай члени родини не ночували, хіба що запізнілий гість, приїжджий далекий родич міг розміститися тут на ніч.

Переддиванний столик був високим (при високому жорсткому дивані), низеньким, масивним або легким (з гнутої «віденської» деревини), відкритим і під оксамитовою чи плюшевою скатертиною. На ньому могла стояти гасова або електрична лампа, лежати книжка, яку хтось читає, а також альбом з родинними фотокартками, альбом дачних краєвидів, альбом з видами Києва видання С. В. Кульженка, попільничка. Крім такого столика (іноді єдиного, універсального), окремо був ще ломберний столик для картярської гри (з відкриваною й розкладаною чи розсувною кришкою, обтягнутою зеленим сукном — щоб карти не ковзали), що стояв попід стіною і називався пристінним столиком. Там, де полюбляли шахову гру, міг ще стояти шаховий столик — із шаховою дошкою-кришкою, під якою ховалася шухлядка з фігурами-шахами або шашками. Якщо в домі господиня не мала будуара, то при дивані міг стояти й окремий столик для дамського рукоділля — теж з підйомною кришкою й шухлядкою для ниток, голок, спиць, іншого начиння.

Біля дивана могли стояти чи висіти на цвяшку: гітара, мандоліна, балалайка, бубон (незамінний при виконанні українських та циганських пісень). Гармошка — інструмент «простолюдина».

Музикування, співи, танці, театральні вистави, «живі картини», лото — неодмінні розваги усіх вечірок, іменин, родинних свят. Гри на фортепіано навчали обов'язково усіх дітей того прошарку суспільства, який мешкав у прибуткових будинках. Перед інструментом — круглий, обертовий стілець-дзиглик, лакований, чорного кольору, як і фортепіано. Над клавіатурою — пюпітр з нотами, обабіч — свічки в канделябрах. На верхній панелі - портрет улюбленого композитора у дерев'яній чи картонній рамочці з підставкою або й гіпсове погруддя. Біля інструмента — ноти в спеціальній чорній теці з чорними шовковими стрічками-закладками. З такою текою молодші члени родини ходили на уроки музики, якщо вчитель не запрошувався додому.

Музичні інструменти, ноти, все необхідне для музичної гри можна було придбати у спеціалізованих магазинах, але найбільший вибір мали київські магазини Леона Ідзіковського (Хрещатик, 29) та Генріха Іїндржишека (Хрещатик, 41), які широко рекламували себе. Славилася також нотна друкарня І. І. Чоколова (Велика Житомирська, 20).

У тих магазинах пропонувався широкий вибір грамофонів та платівок до них. Грамофони були настільні та на спеціальних високих підставках, на кшталт етажерки, з поличками для зберігання платівок.

Вітальня в будинку професора О. І. Булгакова на Андріївському узвозі, 13.
За столом — вдова професора, В. М. Булгакова. На стіні - його портрет, на столі - гасова лампа. Лыво - жардиньєрка з кімнатною лілєєю.
Фото 1908 р.
Родина Паппадопуло перед весільним столом в їдальні. Бібіковський бульвар, 25, кв. 5.
Справа наліво: Марія Андріївна (мати, згодом — бабуся автора) та її діти: Марія, Євгенія (майбутня мати автора), Юлія (молода), Олександр (молодий), Віра, Ольга, Лідія, Володимир.
Фото Андрія Паппадопуло (старшого сина). Листопад 1914 р. (Публікується вперше).
Гості на дивані у вітальні.
В центрі: адвокат і спортсмен І. Подборський. Праворуч можна побачити гітару.
1912 р. (Публікується вперше).

Крамниця грамофонів та фотоприладдя.
1912 р. Фото І. Подборського. Київ. (Публікується вперше).

Трюмо (франц. — «простінок») стояло зазвичай між вікнами, і в такий спосіб особа, яка розглядала себе, мала якнайвигідніше фронтальне освітлення. Увечері трюмо втрачало цю зручність, якщо обабіч не було штучного освітлення. На піддзеркальному столику вітальняного трюмо не було ніяких парфумів, лише дрібнички, квіти. Стиль, модерн, запропонував чудові високі скляні різноколірні чи просто прозорі чотиригранні вази, що ледь розширюються догори й донизу (в'їдливі розумаки вигадали для них назву «гомілкова кістка»). Виготовляла такі вази фабрика художнього скла у містечку Дятьково на Брянщині. Ці вази уможливлювали дуже гарне прикрашання інтер'єру гвоздиками, трояндами, особливо — ірисами-півниками, улюбленими «декадентськими» квітами. Зазвичай такі вази стояли попарно — якщо не над диваном, так перед трюмо чи на піаніно.

Вазони з кімнатними квітами (фікус, рододендрон, лілея) стояли на жардиньєрках, на підвіконнях (по одному). Вазони (звичайно глиняні, неполив'яні) обгортали накрохмаленими серветками. На початку XX століття прийшла мода на полив'яні вазони з українським національним орнаментом; їх уже не обгортали серветками. Так само у відкритих діжках стояли великі кімнатні рослини — фікуси, китайські троянди, пальми (віялові).

Свіжі квіти, принесені з прогулянки або кимось із гостей, покоївка ставила у кришталеву чи порцелянову вазу. Квіти у корзинах, принесені посильним з квіткового магазину, ставили на піддзеркальний столик трюмо, або на столик перед диваном, або на герідон — маленький столик на одній, зазвичай, різьбленій ніжці.

Картини, бронза, порцеляна у приміщенні вважалися предметами розкоші, тож були вони далеко не у всіх.

Картини у вітальні могли бути випадковими, нечисленними або колекційними, знаних майстрів, якщо власник мав на це можливість або мав відповідну пристрасть, смак, і тоді вітальня поволі ставала картинною галереєю, а ще — їдальня, кабінет тощо.

Годинник у вітальні не мав бути помітним, щоб не нагадувати гостям про час, тож звичайно цей прилад і не знаходив собі тут місця, і хіба що в заможних домах, де у вітальні був камін, на поличці останнього, між парою канделябрів, стояв камінний годинник. Ці прикраси традиційно вироблялися (і згодом) у стилях «рококо» та «ампір».

Горкою називалася скляна шафа, часто із дзеркальною задньою стінкою, зі скляними полицями, де розміщувалися цінні вироби з порцеляни, бісквіта, срібла, золота, скла тощо. Ця своєрідна демонстрація багатства й заможності родини була досить поширеним явищем, якщо для цього були підстави.

Вітальня вважалася приміщенням, де слід виявляти особливу витонченість і розкіш, однак вітальня була й ознакою смаку і вихованості господині. Добір не лише меблів, а й дрібничок — усе мало визначити вдачу господині.

Фотографії рідних, близьких зазвичай розміщували на стінах, у дерев'яних рамках різної форми й розміру, прагнучи до симетричності композиції взагалі. Під склом у рамі могли бути й групові фотографії. Однак і тут усе залежало і від смаку господині, і від достатку сім'ї: заможні мали змогу прикрашати помешкання олійними родинними портретами, люди середнього та скромного достатку задовольнялися фотографіями.

Починаючи від другого поверху, вітальні обов'язково мали балкон — своєрідну ознаку міського побуту, неодмінну приналежність кожного прибуткового будинку.

Балкони використовувалися для відпочинку літніх людей у теплу пору, для перебування «на повітрі», для споглядання погоди тощо. Ніхто не смів виставляти на балкон зайві речі або влаштовувати там комору, не кажучи вже про веранду.

У великих багатих будинках існували балкони-тераси досить значних розмірів; для підтримання великого виносу таких балконів влаштовувалися цегляні наріжні стовпи (Пушкінська, 21; Велика Житомирська, 8-Б). На таких терасах, освітлюваних увечері електрикою, влітку пили чай або просто відпочивали великими родинами, з гостями, друзями. Деякі будинки, споруджені на початку XX століття, вже мали плоский дах із солярієм (Прорізна, 18) — ширилася мода на повітряні й сонячні ванни: київський клімат цілковито уможливлював це.

Сусіднім до вітальні приміщенням, зазвичай так само вікнами на вуличний фасад був кабінет — приміщення для роботи, проведення ділових зустрічей, прийому відвідувачів та особистого відпочинку господаря, його, як тоді казали, розумова майстерня. Оздоблення кабінету мало неабияке значення, унаочнюючи особистість, вдачу й заможність господаря, глави родини. Як уже зазначалося, у деяких будинках кабінет міг мати ще й другі двері - до приймальні, з якої був вихід безпосередньо на сходову площадку. Такі помешкання здебільшого наймали особи «вільних» професій — лікарі, адвокати, інженери, архітектори тощо.

Телефон міг висіти у передпокої, кабінеті.

Типове умеблювання для кабінету особи середнього достатку, придбане звичайно комплектно, складалося з таких меблів: письмовий стіл, пара крісел, диван, чотири або шість стільців, книжкова шафа. Залежно від фахової приналежності, були й спеціальні меблі, скажімо в кабінеті лікаря: шафа для ліків і апаратури, кушетка, стоматологічне крісло й бормашина тощо. На шафі могло стояти мармурове чи порцелянове погруддя видатного вченого відповідного фаху. На стінах — портрет, картини, фотокартки тощо, велика увага приділялася обладнанню письмового столу: настільна гасова (згодом — електрична) лампа під зеленим скляним абажуром, свічники, письмове приладдя найрізноманітніших фасонів - так само, як і решта речей. Приміром, інженерові шляхів сполучень міг імпонувати оригінальний свічник із трьох залізничних «костилів» та гайки, майстерно зкомпонованих та нікельованих; лікарю чи біологу - череп тощо. Велика увага приділялася предмету не лише фахової скерованості, а й уподобанням власника кабінету. Це могли бути шафи зі скляними стінками й вітрини — для колекцій нумізматики, порцеляни, метеликів і комах; акваріум з екзотичними рибками; клітка з папугою тощо. Мисливець зазвичай вішав на стіні, поверх килима, рушницю або й другу, посередині — голову кабана чи оленя або роги (якщо не боявся насмішок і жартів...).

Дуже багата колекція поволі ставала музейною, як, приміром, колекція порцеляни О. Гансена (Ярославів Вал, 14, кв. 3).

На столі, крім зазначеного, могла стояти невеличка портативна скринька для зберігання цінних паперів та документів (колись їх брали з собою у подорожі). Згодом у кабінеті влаштовували сейфи, вмуровані у капітальну стіну, — для паперів, коштовностей, грошей. Виготовлялися сейфи фірмою «Саламандра», що у Києві мала своє представництво.

Біля столу могла стояти етажерка для підручних книжок, довідників, словників тощо. Так само біля дивану ставили для зручності невеличкий столик для книжок.

На стіні могла висіти географічна карта Росії, Європи або світу — залежно від кола інтересів господаря. А ще — план Києва, адресний довідник. Обов'язково — годинник з «боєм».

Біля дверей мала стояти підставка для портфеля чи саквояжа.

Скляні стулки книжкових шаф у переважній більшості випадків закривалися із середини тканиною для запобігання псуванню корінців та самих книжок від світла. Колір і фактура тканини на цих занавісках мала відповідати кольору і фактурі портьєр.

Вважалося, що дбайлива господиня має опікуватися затишком у чоловіковому кабінеті.

Якщо матеріальний стан дозволяв, господиня дому мала свій особистий будуар (франц. — «boudoir») — дамську робочу кімнату, або дамський кабінет, тобто приміщення, де може перебувати господиня, якщо вона бажає побути на самоті: для читання, для написання листа, для роботи (рукоділля), для відпочинку або для прийому відвідувачки — звичайно приятельки, подруги або близької родички.

У будуарі знаходились: невеличкий письмовий — «дамський» — стіл, робочий стіл для жіночого рукоділля, зручні, затишні м'які меблі — дивани, фотелі. А ще — численні дрібні речі, що, залежно від стану й уподобань самої господині, надають будуару комфорту, якомога витонченішої розкоші. Тут-таки — швейна машинка («Зінгер»), рослини, квіти, ширми, невеличка дамська бібліотека. На письмовому столі, крім письмового приладдя, — дрібнички з бронзи, порцеляни. На стінах — фамільні портрети, згодом — фотокартки, залежно від можливостей.

Третім приміщенням, яке зазвичай виходило вікном або вікнами на фасад, була батьківська спальня. її умеблювання складалося зі спального гарнітуру, до якого входили два ліжка, платяна шафа, трюмо чи трельяж, тумби, комод, стільці, туалетний столик з дзеркальцем, мискою й глеком для вмивання, пуфик тощо.

Звичайно спальня — тільки нічна кімната. її орієнтацію бажали мати на схід, аби радіти вранішньому сонечку. Великої уваги надавалося чистоті повітря, у спальні ніколи не ставили квітів, не палили.

За можливістю, у спальні, так само як і в дитячій кімнаті, намагалися не влаштовувати дверцят груби, щоб не вчадіти вночі.

У будинках, споруджуваних від початку XX століття, плануванням квартир передбачалося розміщення ванних кімнат та туалетів біля спалень. Переважно сусіднім або найближчим до спальні приміщенням була дитяча кімната (або кімнати — у багатодітних родинах). Старші діти зазвичай жили окремо, отже, якщо дозволяли умови, влаштовувалися окремі кімнати хлопчиків і дівчаток. Умеблювання цих приміщень також насамперед залежало від кількості дітей і достатку родини. Звичайно ж, були ліжка, стільці, шафа, комод, скриня, столик, іграшки, квіти у вазонах, акваріум, клітка з канаркою, шпаком, косом або чижем, картинки на стінах.

На балконі за читанням. М. А. Паппадопуло (бабуся автора).
Фото В. Малакова, 1930-ті роки. (Публікується вперше).
Родинна вечірка у вітальні на вул. Обсерваторній, 16/19.
Стоять: І. І. Подборський (ліворуч) та актор театру «Соловцов» І. М. Берсенєв. Четверта справа - О. І. Подборська. Праворуч сидить Н. М. Подборська, за нею стоїть кухарка.
Фото близько 1912 р. (Публікується вперше).
Кабінет архітектора В. Городецького на вул. Банківській, 10.
1903 р.
Спальня архітектора В. Городецького на вул. Банківській, 10.
1903 р.

Не менш важливим, ніж вітальня, було в помешканні приміщення їдальні, розміщуваної зазвичай щонайближче до кухні. Центральне, головне місце в їдальні займав великий обідній стіл. На столі — накрохмалена біла скатертина, посередині на спеціальній серветці — ваза з квітами. Довкола столу — стільці за кількістю членів родини. Решта — гостьові — попід стінами. Стільців у мебльованому наборі їдальні 12. У торцях стола — крісла з того ж набору, для батька й матері.

Біля стіни — буфет, поруч — столик з тацею й самоваром. З іншого боку — невеличкий буфет (креденс, горка), диван.

Дзеркала й годинники в їдальні не були потрібні, але в простих трудових родинах годинник у їдальні іноді був один на весь дім, і тут не лише обідали, а й готували уроки, відпочивали всією родиною, якщо та сама їдальня правила й за вітальню.

Їдальні, як правило, умебльовували меблями з темної деревини. Головна увага зосереджувалася на сніжно-білій скатертині, заставленій кришталем, порцеляною, сріблом. Решта мала бути дещо в тіні. Виняток становив хіба що буфет, особливо коли в ньому так само виблискував посуд.

У часи піднесення національної самосвідомості й поширення романтизованого українського стилю в архітектурі й декоративному оздобленні інтер'єрів виготовлялися за спеціальними замовленнями й ескізами меблі у псевдонародному стилізованому дусі. Так, зокрема, було умебльовано «їдальню-кухню» в домі відомого київського видавця В. С. Кульженка на вул. Пушкінській, 466 (будинок не зберігся). Стилізований під «україніку» гарнітур для їдальні є ще в Київському музеї-квартирі М. П. Бажана (Терещенківська, 5).

Обов'язковою приналежністю кожного помешкання у православній родині були ікона або кіот. Звичним місцем для ікони в помешканні є передній кут кімнати, тобто правий, біля зовнішньої стіни. З іконою входили у приміщення вперше, іконою благословляли, зустрічали й проводжали. Все те діялося за давнім звичаєм, згідно з настанов Закону Божого. В родинах свідомих українців ікону завжди прикрашали рушником і в міській квартирі — так само, як це робила у своїй кімнатці прислуга. Ікона супроводжувала людину через усе життя. Ікона ставала справжнім оберегом і в час лиха (приказка «Хоч святих винось» стосувалася саме залишення оселі в разі крайньої небезпеки), і в часи єврейських погромів, коли православні виставляли ікони у вікнах, аби одвести од себе погромників з «чорної сотні». За радянської доби ікона стала ознакою «темряви» й «пережитків» — мало хто наважувався тримати на видноті ікони, і вони вийшли були з міського побуту.

Головною річчю в кухні була велика побілена або й кахляна вариста дров'яна піч, поруч неї — «куб» для приготування гарячої води. Проти печі — стіл для готування страв, шафа з кухонним посудом, колода для рубання дров на скалки для розпалювання печі й розтинання м'яса, інше кухонне начиння. В кутку — раковина, далі скриня з припасами, з посудом тощо.

Кімната гувернантки розміщувалася біля дитячої кімнати, але мала зазвичай окремий вхід з коридору, що вів до кухні. Площа цієї кімнати була невеликою, розрахованою на розміщення ліжка, маленьких шафи, столика, стільця.

Ще меншою за розміром, подекуди взагалі — на антресолях, була кімната для прислуги або кухарки. Там могло стояти лише ліжко, стілець і «піраміда» зі скринь, над якими висіло під ситцевою завісою плаття. Подушки на ліжку теж лежали «пірамідою». Тільки тут і був присутній натяк на національне походження й побут: рушники над іконою та фотографіями рідних, розмальована скриня, а в ній — святкове українське вбрання, зимовий одяг тощо.

Деякі прибуткові будинки було повністю або частково призначено для так званих умебльованих кімнат — проміжною ланкою між готелем і власною квартирою. Вони пропонувалися тій категорії мешканців, які приїхали до Києва у пошуках роботи і ще не облаштували власний побут більш стабільно, та для тих, чий матеріальний або сімейний стан або те й інше разом змушували жити досить скромно. То була нужденна трудова інтелігенція, бідне чиновництво, одинаки, студенти з приїжджих, інші.

У великих квартирних прибуткових будинках умебльовані кімнати містилися звичайно на останньому, часто мансардному поверсі або у флігельному будинку. Подекуди, як-от на Тарасівській, 23—25, мансардний поверх з умебльованими кімнатами був розкритий вікнами навіть у двір67, аби не псувати пристойного вигляду самого будинку, відлякуючи потенційних наймачів окремих квартир та, навпаки, підносячи престиж будинку для тих, хто винаймати мусив саме «меблірашки», як у побуті називалися умебльовані кімнати.

Їдальня архітектора В. Городецького на вуя. Банківській, 10.
1903 р.
Їдальня архітектора В. Городецького на вул. Банківській, 10.
1903 р.
 

На поверсі з умебльованими кімнатами була коридорна система з одно- або двостороннім розташуванням окремих кімнат. Бічні двері уможливлювали блокування їх по дві-три. Місця загального користування — тільки туалет, згодом була й ванна кімната. Умеблювання мінімальне: ліжко, шафа, стіл, стільці. Кімнати здавалися на день, тиждень, місяць та на довший термін, з розрахунку по 40—50 руб. на місяць — з самоваром і обідом. Студенти платили й по 10—15 руб. Притулок нерідко вкрай нужденних, умебльовані кімнати мали гучні назви, у Києві кінця XIX — початку XX століття їх відомо понад 11068.

К началу страницы
Зміст    Подвір'я    Подробиці побуту