Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикації
Григорий Логвин
По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки
 

БУКОВИНА І КАРПАТИ
Частина 1

Розетка. Різьба по дереву. XVIII ст.
Тут нам з вами, читачу, доведеться не тільки відвідати найбільш мальовничі місця України, але й побачити найбільше число різноманітних пам'яток. Це своєрідні райони, заселені окремими етнічними групами українського народу - буковинцями, гуцулами, бойками і лемками. Вони в такому порядку, як щойно перелічені, займають гори зі сходу на захід. Найбільше лемків жило на території Польщі й Чехословаччини. Їх мова, побут, будівництво, мистецтво мають специфічні риси. Життя в горах утруднювало стосунки, прирікало на повну ізоляцію, тим-то тут зберігається багато стародавніх пережитків, цікавих для істориків.

Якщо Буковина підтримувала тісні зв'язки з українськими земляками аж до XV ст., коли вона ввійшла до складу молдавського князівства, а територія Прикарпаття ніколи не відривалась від галицьких земель, то Закарпаття було відірване вже в XII ст. і возз'єдналося з українськими землями тільки в 1945 році.

Що ж врятувало порізнені групи українського народу від асиміляції, що допомогло їм зберегти етнічно-культурну єдність, спільність рис мистецтва? Вірність волелюбним заповітам предків, відданість справі батьків. З покоління в покоління передавалася надія на визволення, на возз'єднання з матір'ю-Україною. А культурно-мистецька єдність забезпечувалась народною основою всіх видів творчості.

В горах немає ні величних палаців, ні розкішних замків або храмів, бо тут не було міцних в економічному відношенні громад, спроможних виконувати великі будівельні роботи. А загарбники, які будували кам'яні замки в долинах, не рискували заходити далеко в гори. Тому в цих районах плекалося майже виключно дерев'яне будівництво. А оскільки бідність не давала змоги будувати великі споруди, вся увага була спрямована на вдосконалення композиційних прийомів та архітектурно-конструктивних деталей. Тут ми не знайдемо і двох однакових церков. При спільності типу вони дуже різняться в деталях.

Природа наклала свій відбиток як на незалежну і горду вдачу гораля, так і на його мистецтво та будівництво. Велика кількість опадів змушувала влаштовувати високі дахи, щоб швидко стікала вода та сходив сніг при таянні. o

Почнемо нашу подорож з північної Буковини, яка розташована на рівнині між Прутом і Дністром (а південна - в Карпатах). Літописне місто Чернівці стояло на лівому березі Пруту, біля села Леньківець. Відоме Лепьківецьке городище, мабуть, і є рештками його укріплень. Виникло місто дуже давно, бо вже в XII-XIII ст. воно було значним торговельно-ремісничим осередком, але в 1240 р. зазнало татаро-монгольського нашестя. Після ліквідації наслідків навали було засновано нове місто на високому пагорбі, де знаходяться й сучасні Чернівці. За час молдавського панування через Чернівці проходили торговельні шляхи на Львів, Луцьк, Вільно, Київ і навіть Москву та в Середню Європу.

Місто розташоване мальовничо завдяки тому, що високий правий берег Пруту подібно до київських висот розрізаний глибокими ярами на окремі гори, які спадають терасами до ріки. В Чернівцях збереглись аж чотири дерев'яні храми в передмістях Рош, Каличанка, Клокучка і в центрі міста - на Волгоградській вулиці. Церква Миколая є, мабуть, найстарішим з уцілілих храмів на Буковині. Збудована, очевидно, в 1607 р. і перероблена в XVIII ст., вона була реставрована в 1954 році. Первісні частини її збережені в середньому приміщенні, у вівтарі і частково в бабинці, де видно стик нових колод, зроблених при розширенні будівлі.

Як відомо, в 1514 р. Молдавію разом з Буковиною захопили турки, які встановили тут режим жорстокого терору й утисків. Вони забороняли будувати високі бані, тому буковинським теслям довелося споруджувати храми "хатнього" типу. Правда, цей варіант існував раніше і в інших місцях на Україні, наприклад, у с Куцеволівці на Дніпропетровщині, в с. Локачах на Волині і навіть в Білорусії (в с Великі Жуковичі). Тому можна припустити, що хатнього типу храми з одним дахом над усіма трьома зрубами будувалися давно, а їх архаїчні риси найкраще зберегло буковинське будівництво.

Зовні Миколаївська церква на перший погляд нічим майже не відрізняється від звичайної хати і, тільки добре придивившись, можна помітити її відмінність. Насамперед впадають в око гранчаста східна частина та маленькі маківочки на конику даху з хрестами. Потім під покрівлею, що нагадує величезну шапку, насунуту на голову по самі вуха, помічаєш середнє приміщення, трохи ширше за бічні. Висока покрівля ніби вдавлює храм у землю; через те він видається сплющеним, а глибока тінь від покрівлі підсилює враження "низькості".

Коли зайти всередину, то перше відчуття теж таке, ніби перебуваєш у хаті. Воно зникає, коли очі звикають до напівтемряви. Маленькі вікна розташовані високо під самою покрівлею, тому на них завжди лягає тінь і вони пропускають мало світла. Далі можна помітити, що в бабинці стеля не зовсім плоска, а трохи піднята і тримається на низенькому зрубі у формі зрізаної чотиригранної піраміди. Пройшовши через невеликий виріз у середнє приміщення, побачимо, що воно перекрите справжньою гранчастою банею з одним заломом, але таких присадкуватих, ніби стиснутих тягарем величезної покрівлі, пропорцій, що підбанник має висоту лише в дві колоди. Так само і трикутні паруси та склепіння бані надзвичайно малих розмірів у висоту. Отже, невисока баня ніби перебуває ще в зародковому стані й ховається під покрівлею. В апсиді стеля також має вигляд сплющеного, низького, зімкнутого склепіння. Тому інтер'єр справляє враження саме відчуттям цілком домашнього затишку. Жодному типові храму не притаманні в такій мірі привітність, ліризм, як буковинським церквам. На жаль, іконостас описуваної церкви не зберігся, і ми не можемо судити про його стиль і зв'язок з інтер'єром.

Класичним зразком цього типу є також церкви Миколаївська в селі Поляни, збудована в 1648 p., і Троїцька в Чернівцях.

Коли будували головний соборний храм, то до теслярів ставилася вимога підкреслити його важливе значення, збільшивши в межах можливого його фізичні розміри. Але подовжні колоди в церковних зрубах досягають в середньому 6-7 метрів довжини. Це обмежувало можливості спорудження величного храму; не забудемо, що він на Буковині мусив бути ще й без верхів. Це створювало великі труднощі. Як виходили з них майстри, можна побачити, оглянувши Троїцьку церкву на Клокучці в Чернівцях, побудовану в 70-х роках XVIII ст.

Після Миколаївської церква на Клокучці здається велетнем, з гордо посадженою темною шапкою-покрівлею. Простішого храму, ніж цей, здається, не може бути. Основний об'єм (не обшитий гонтою зруб, бо його добре захищає широчезна покрівля) вдвоє вищий порівняно з попередньою церквою. Відповідно вища і покрівля з дуже крутими схилами. Зруб і дах витримані в пропорціях "золотого відношення", чим досягається рівновага співвідношень стін і висоти покрівлі. От і всі мистецькі засоби, застосовані тут.

Зруб потопає в затінку покрівлі, через те не видно, що нижній масив церкви розчленований. Він сприймається як важкий і нерухомий чорний моноліт. Цю ноту продовжує височезна, гордо піднята і також почорніла від часу покрівля. Суворий обрис масиву лаконічний, зведений до найпростішої геометричної форми силует будівлі справляє сильне враження. Монументальністю і нерухомістю він не має рівних серед буковинських храмів, І тільки опинившись біля самої споруди, можна помітити, що вона стоїть на невисокому підмурку, має три зруби, виявлені в плані тим, що середній ширший, і що у неї теж є невеликі вікна аж під самим дахом, а єдині двері знаходяться в бабинці з півдня. Двері оздоблені одвірком, з профільованою різьбою в стилі строгих форм Відродження. Контрналичник обходить одвірок, опускається вниз і, не доходячи на 60 сантиметрів до підмурку, оперізує всі три зруби, утворюючи невеликий профіль, подібно до цоколю в кам'яних будівлях. Ці форми занесені в дерев'яне будівництво з кам'яного, можливо, ще в другій половині XVI ст., і збереглися аж до XVIII ст. Нагадаємо, що церква на Клокучці збудована в 1774 році.

В інтер'єрі простір у неї показніший, бабинець перекритий, як і в попередній церкві, плоскою стелею, але на вищій зрізаній піраміді. Через виріз досить складної форми, з завершенням у формі арки, утвореної перетином двох "викружок" з навкісними переходами до основи вирізу, відкривається вид на центральне приміщення. Воно перекрите банею з двома заломами і вищою не тільки за розмірами, а і пропорціями, ніж у Миколаївській церкві. Через це інтер'єр храму на Клокучці величніший і урочистіший. Основа зрізаної піраміди оздоблена порізкою, яка імітує стилізований карниз з юшками та модульйонами. Ця скромна деталь добре підкреслює монументальність інтер'єра і одночасно збагачує його.

Більші розміри храму дали змогу влаштувати чотириярусний іконостас з прегарною різьбою виноградної лози на колонках, аканта на рамах та оригінальних рослин, що виростають великим галуззям з вазонів, перевитих акантом, квітами троянд, в оточенні рокайлевих бордюрів. Яскравий декоративний живопис, орнаментальне тло, різьблені колонки, рами та врата становлять органічну цілісність і надають інтер'єрові святковості.

Храм на Клокучці, очевидно, припав до вподоби, бо коли пізніше, її 1783 р. почали будувати храм Успення на Каличанці, то для нього взірцем була щойно розглянута церква. В ній такий самий одвірок, в ренесансних формах, такий же профільований контрналичник, що огортає зруб на рівні цоколю, такі ж суворі й величні форми, але пропорції зовсім інші, він менший, бо не повинен був конкурувати з собором. Описуваний зараз храм затишніший, хоча в інтер'єрі повторює всі особливості Троїцької церкви, крім вирізу, який не такий парадний; він прямокутний з уступами по боках, а в завершенні має гарні фігурні вирізи на верхній колоді.

Троїцька церква на Клокучці в Чернівцях. 1774 р. Деталь іконостаса Успенської церкви на Каличанці в Чернівцях. 1783 р.

Надзвичайна стилістична близькість архітектури та іконостасів в обох церквах дає підстави припустити, що обидві споруди виконала одна артіль теслярів, сницарів і малярів.

Інші два чернівецькі храми значно простіші, ніж щойно розглянуті, але мають добрі пропорції та виразний силует і органічно вписуються в ландшафт.

На північний захід, недалеко від Чернівців, у гарній долині з великими ставами і парками є село Лужани, що дістало свою назву від характеру місцевості. Воно згадується в історичних джерелах середини XV ст., коли його (в 1453 р.) купив молдавський боярин Федір Вітольта і спорудив тут кам'яний Успенський храм, найстаріший з уцілілих на Буковині. У плані це невелика тридільна споруда з гранчастою апсидою і прямокутним бабинцем, однакової ширини з нефом. Апсида перекрита чвертьсферичним склепінням, а неф і бабинець - напівциркульними. Отже, в планово-просторовій організації тут повторені дуже стародавні зразки. Про це ж свідчать наявність стіни між бабинцем і нефом з невеликою аркою. Як відомо, бабинець у первісних християнських храмах призначався для неофітів - "оглашених" та жінок, яким заборонялося входити в храм. Завдяки тому, що висота храму в півтора раза більша від ширини, він справляє солідне, а в інтер'єрі навіть урочисте враження. Спочатку він мав більш святковий і багатий вигляд, бо був розписаний фресками, невеликі фрагменти яких відкриті, а переважна більшість захована під побілкою.

Фрески написані одночасно з побудовою храму і є дорогоцінною пам'яткою буковинського малярства XV ст. Поки що в бабинці відкриті шість постатей святих воїнів, ктиторський напис біля портрета Федора Вітольти та фрагмент композиції "Убогий на гноїщі". Вони свідчать про високий рівень культури майстрів і вірність їх традиціям українського монументального живопису. На блакитному тлі, в розміреному ритмі й в ієратичних позах, виступають святі воїни. Прославлення рицарських подвигів і самопожертви були необхідні перед лицем турецької небезпеки, яка в XV нависла над Буковиною. Художники прагнули засобами мистецтва виховувати в людях мужність і готовність до боротьби з підступним і жорстоким ворогом.

Іллінська церква в Топорівцях. 1619 р.
Ще далі на північ лежить село Топорівці, де в 1619 р. на кошти молдавського господаря Мирона Барнавського, прихильника Львівського братства, було збудовано Іллінську церкву - яскраву і своєрідну пам'ятку буковинської кам'яної архітектури. В ній розв'язуються ті ж архітектурно-мистецькі завдання, які пізніше стояли перед будівничими Троїцької церкви на Клокучці в Чернівцях. Для своєї споруди топоровецький майстер обирає молдавський тип тридільного храму з невеликими конхами, виявленими на фасадах малопомітними прямокутними виступами. Бабинець, як і в лужанській церкві, однієї ширини з нефом. Тому масив споруди монолітний, він тільки трохи оживлений виступами конх і горизонтальним пояском поребрика з червоної цегли на рівні п'ят підпружних арок бабинця. Храм - з високим дахом, який схожий силуетом на дах Троїцької церкви на Клокучці. На суворому моноліті стін виділяються наличники вікон та білокам'яна різьба порталу в формах варваризованої готики, що зустрічається і в інших спорудах.

Схожість топоровецької церкви з дерев'яними буковинськими храмами довершується наявністю трьох бань, схованих під одним дахом. Увійшовши через єдиний північний портал у бабинець, ми зможемо оглянути інтер'єр та архітектурно-конструктивні особливості будівлі. Передусім впадає в око те, що бані не мають підбанників; вони спираються на підпружні неглибокі арки, врізані в стіни, і за допомогою сферичних парусів, над якими проходить невеликий виступаючий кільцевий карниз, несуть сферичне склепіння. Середня баня тільки трохи вища за бічні. Неф високими і широкими напівциркульними арками з'єднується з вівтарем і бабинцем. Він відрізняється від бабинця невеликими напівкруглими конхами, що контрастують своїми розмірами з нефом, зорово збільшуючи його масштаб. Підлога - з дуже великих кам'яних плит найрізноманітнішої форми. На перший погляд вони не відіграють ніякої архітектурно-мистецької ролі, проте насправді вони покладені саме так, щоб створити невимушений малюнок і надати інтер'єрові величного вигляду. Завдяки їм інтер'єр одразу дістає набагато збільшені масштаби; здається, що він побудований не для звичайних людей, а для билинних богатирів. Ювелірна різьба іконостаса, залишки якої зберігаються в споруді, можливо, ще більше підсилювала могутні форми інтер'єра.

З Топорівців треба повернутися на коломийську дорогу і, віддалившись на півкілометра вбік, заїхати в село Берегомет, де є Миколаївська церква, збудована в другій половині XVII ст. і перебудована в 1786 р. Від первісної споруди лишився тільки бабинець з картиною "Страшного суду" на північній стіні. Розписи дуже пошкоджені, але і те, що уціліло, свідчить про високу мистецьку культуру Буковини та її зв'язок із львівською малярською школою. Але перше ніж ознайомитися з розписами, оглянемо храм. Він за типом належить до буковинських церков, але має тільки одну баню, таку ж низеньку і сховану під дахом, як і в розглянутих попереду храмах. Невеликий іконостас оздоблений оригінальною різьбою з розмашисто скомпонованими стеблами виноградної лози. Храмова ікона Миколая відзначається не тільки декоративним ладом колориту: привертає увагу цілком селянське обличчя. Погляд великих карих очей Миколая, який вважався покровителем теслів, ласкавий і добрий. У цьому іконостасі, "справленім за старанієм братським", є ікони яскраво вираженого жанрового характеру ("Втеча в Єгипет").

Миколай. Ікона з Миколаївської церкви в Берегометі. 1786 р. Деталь іконостаса Миколаївської церкви в Берегометі. 1786 р.

Композиція "Страшного суду" має ту особливість, що в центрі намальований Вседержитель у молитовній позі Оранти, а обіч нього - богоматір та Предтеча, які моляться за рід людський. Зображення апостолів, пророків та інші розташовані в кілька ярусів на блакитному тлі, що поступово переходить через зеленуваті, жовті й оранжеві тони в криваво-червону заграву в пеклі, куди маляр посадив шинкарів, лихварів, розбійників, кривоприсяжців, зрадників, нечесних ремісників. У нього є один улюблений тип, рисами якого наділені всі персонажі: цей тип дуже виразний - кругловидий, з крупним носом і великими очима. Контурна соковита лінія обрисовує обличчя, очі, уста, руки і складки одежі, визначає межі форми. Темно-вохристий півтон є натяком на світлотіньове моделювання, а вохристий тон моделює опуклі частини облич. У колориті художник полюбляє зіставляти вишукані темно-червоні й сині, рожево-фіолетові й бузкові, жовтогарячі й вохристі тони. Такими скупими, але вміло використовуваними засобами створено цілу галерею образів, починаючи з тих, кого вважали праведниками, і кінчаючи негативними персонажами. Так у церковному живопису ставилися значні громадські та етичні проблеми, що хвилювали тоді людей своєю злободенністю. В ньому відбивався жвавий пульс громадського життя, щире зацікавлення навколишнім світом.

Наше уявлення про буковинське мистецтво буде неповним, коли не згадати про Успенську церкву в селі Дубівцях, збудовану в 1782 р. Вона нагадує одноверхі галицькі та подільські храми, де середнє приміщення перекрите невисоким пірамідальним зрубом у кілька колод. На ньому стоїть невисокий, теж квадратний вертикальний зрубик, що за допомогою плоских парусів переходить у восьмигранний зруб, увінчаний красиво й енергійно нарисованою барочною банею з перехватом в основі та пропорціональним ліхтариком. Гармонійні членування споруди по вертикалі й горизонталі не вносять неспокою в силует. Інтер'єр цілком відповідає екстер'єру. Низенький бабинець контрастує з нефом, який через це сусідство здається більшим, ніж є насправді. В ньому висотне розкриття внутрішнього простору проведене послідовно й ефектно, бо дрібні членування бані створюють ілюзію значної висоти. Головний мистецький акцент, проте, робиться на невеликому, але дуже гарному іконостасі. Він має чотири класичних яруси, а по вертикалі - виразні членування двохярусним восьмиколонним ордером па сім полів. Акант, виноградна лоза та інші декоративні квіти стилізовані дуже своєрідно.

Пересуваючись на захід, вздовж Пруту, ми переходимо не тільки в іншу область - Івано-Франківську, але і в сферу мистецтва іншої школи - гуцульської.

Гуцули з рідкісною винахідливістю та тактом можуть варіювати один і той же тип або прийом, але індивідуальна творчість тут стосується не суттєвих рис, а тільки архітектурно-конструктивних деталей, елементів орнаменту і особливо ладу пропорцій та співвідношень. Завдяки цьому гуцульські теслі створили яскраву і самобутню школу. Гуцульське мистецтво варіює такі три типи храмів: тридільний одноверхий, близький до церкви в Дубівцях, яку ми вже бачили, тридільний триверхий і хрещатий одноверхий або триверхий.

У Коломиї, з якої почнемо нашу подорож по Івано-Франківській області, на міському кладовищі стоїть церква Благовіщення (XVIII ст.) з маленькою рубленою двохярусною дзвіничкою. В плані вона хрещата з доволі розвинутими раменами, довжина яких помітно більша за ширину, а центральне приміщення на перехресті - однакової ширини з бічними. Вже одна ця риса плану визначає специфіку об'ємно-просторової композиції, в якій домінує не центральна баня, а бічні, розвинуті зруби. Мабуть, в українській архітектурі немає іншого такого храму, де ритм присадкуватих пропорціональних членувань був би проведений так послідовно і майстерно, де б "розстеленість" об'ємів по землі знайшла таке високохудожнє втілений. Церква "стелить" свої бічні рамена по невеличкому пагорбку, заввишки лише в 2-3 метри висоти. Мініатюрна гранчаста баня з наметовим верхом, перехопленим перепоясанням внизу і тендітною маківочкою у вінчанні, ніби визирає з-за високих дахів, чим збільшується враження "приземленості" споруди. Біля неї стоїть граціозна дзвіничка з такими ж присадкуватими пропорціями та наметовим дахом, але не гранчастим,- а квадратним, бо дзвіничка - напівгосподарська, напівкультова споруда - не могла "конкурувати" з церквою. Той, хто будував храм, був справжнім художником, спроможним у малому втілити красу.

Успенська церква в Дубівцях. 1775 р. Благовіщенська церква в Коломиї. XVII ст.

Вирушивши з Коломиї по дорозі в Карпати, ми в Ямному на кладовищі побачимо храм, що разом з дзвіницею на тлі гір являє дуже мальовничу картину. Хрещата одноверха церква з двома заломами більш імпозантна, ніж у Коломиї; в ній сильніше виявлена тенденція до подолання "приземленості".

В Микуличині, поряд з церквою початку XX ст., стоїть стара дзвіниця з такими вишуканими формами і таких пропорцій, що храм, розташований поруч, здається позбавленим всяких мистецьких якостей. Гори стають дедалі вищими і вже в Кременцях (колишньому Татарові) піднімаються досить великими масами. Тому малесенька хрещата одноверха церква і дзвіничка, поставлені на горбочку над Прутом, скидаються на дві печерички, що примостились біля пенька. Але якщо в коломийській церкві крила розпластані, то в кременцівській вони, навпаки, значно коротші; тому масив храму цільніший, більш зібраний, а баня ще глибше схована між кониками даху.

За Кременцями треба повернути ліворуч, і незабаром в оточенні високих гір покажеться рідкісної краси долина Пруту. На одному з її високих схилів, між Прутом і маленьким, але гомінким потічком, невідомий ворохтянський тесляр у XVIII ст. збудував найстрункіший і водночас найменший з усіх гуцульських храмів. Від вулиці понад Прутом до нього прокладена вузенька стежечка, біля якої при вході на цвинтар стоять два величезні камені. Такі брили-менгіри були у стародавніх слов'ян жертовниками. Церква поставлена на чималенькому підмурку, і до неї ведуть східці. Бічні рамена надзвичайно короткі; центральний зруб, ніби витиснутий ними догори, здається значно вищим. Він не схований між гребенями дахів, а навпаки, гордо височить; у нього навіть четверик піднятий майже врівень з завершенням дахів, на якому тримається прекрасних пропорцій гранчаста баня з енергійно окресленою наметовою покрівлею і помірним ліхтариком. Лінії покрівлі опасання впевнено піднімаються до вертикальних граней зрубів, підхоплюються ними і передають їх рух вище через круті навскісні грані дахів, вертикалями підбанника, щоб зійтися в гранях шатра і в лініях маківки. Центричність композиції мас проведена відкрито і сміливо. Рух бані вгору ніби "притягає" бічні об'єми, бо їх стіни аж похилились досередини.

Церква Різдва Богородиці у Ворохті. XVIII ст. Дзвіниця в Микуличині. XVIII ст.

В інтер'єрі внутрішній простір несподівано урочистий, при більш ніж скромних фізичних розмірах. Цього досягнуто співвідношенням окремих частин бані, паруси якої підняті дуже високо, вдвоє вище, ніж ширина нефа. Тому центральна баня по висоті більш як вдвоє перевищує бічні зруби. Ілюзію висоти, хоч як це не дивно, збільшує півтемрява, що завжди панує в бані через відсутність вікон. Зір ледве вловлює неясні контури граней склепіння верха. Майстер вміє оперувати багатим арсеналом засобів виразності й повністю володіє секретами будівельної вмілості.

З Ворохти треба знов повернути на ясінську дорогу, проїхавши село Яблоницю, піднятись на перевал; звідти відкриваються неозорі краєвиди з Говерлою, Негрівцем та іншими вершинами на обрії, а внизу серед плосковидих пагорбів над Чорною Тисою привільно розкинулася Ясіня. На південній околиці села, де один з горбів висувається великим коліном до Тиси, стоїть дерев'яна струківська церква, за переказами, названа так від імені гуцула Струка. Він тут мав великі отари овець. Одного разу несподівано рано випав великий сніг і замів дороги. Пастухи покинули в критій загороді овець і пішли в Яремчу, бо в них не було запасу їжі. Навесні Струк пішов подивитися на своїх овець. Як же здивувався він, знайшовши їх цілими (вони мирно доїдали стіг сіна), більше того, при них було багато маленьких ягнят. Як подяку богоматері за збереження отари Струк збудував на цьому місці в її ім'я церкву, і відтоді тут почали селитися гуцули. Таку легенду розповів мені старий гуцул, показуючи церкву.

Вона хрещата, одноверха, з маленькою дзвіничкою поруч. Але якщо в коломийській церкві домінують горизонтальні розміри і членування, а у ворохтянській - стрункість, прагнення надати споруді стовпоподібного вигляду, то в ясінській знайдено щасливу рівновагу між цими двома тенденціями. Вдало дібрані пропорції бічних об'ємів не "сперечаються", але і не підкоряються центральній бані. Вони - необхідний компонент. Між ними видно трохи піднятий четверик центральної широкої бані з розкішним барочним верхом. Завдяки цим співвідношенням здається, що бічні зруби повинні бути саме таких розмірів, щоб гідно підтримувати "престиж" солідного центрального верха.

Інтер'єр позначений затишністю і воднораз урочистістю. Напівциркульні арки-вирізи, накреслені сміливою досвідченою рукою, відкривають простори бічних приміщень на всю ширину. Тим-то центральна баня органічно зливається з бічними, утворюючи єдиний простір, відкритий на середхресті у висоту дуже широкою банею. Як в рисунку бані, так і в арках-вирізах і обрисі об'ємів зовні багато округлих ліній, що надає масиву храму скульптурної пластичності. Справді храм треба оглядати як скульптуру, обійшовши навкруги.

Згідно з переказом, храм ніби був збудований Струком у XVI ст., але не уцілів. Сучасний храм належить, очевидно, до XVIII ст., а від старого збереглися тільки нечисленні ікони, серед яких "Преображення" виділяється дуже тонкою гармонією блідо-рожевих, зелених, блякло-блакитних та вохристо-коричневих тонів. Типи вже зовсім народні, а дія відбувається на тлі реального карпатського ландшафту, і хоч майстер ще не оволодів мистецькими засобами Відродження, однак він ретельно намагається зобразити конкретне оточення, зокрема ландшафт, будови, одяг, дерева, квіти і трави і т. ін.

Струківська церква в Ясіні. XVIII ст. Апостоли. Ікона з Струківськоі церкви в Ясіні. XVII ст.

Приїхавши в Ясіню, ми опинились вже на Закарпатті, і далі метою нашої подорожі є ознайомлення з його пам'ятками. Тепер дорога йде над Чорною Тисою, яка вирує по скелястому річищу, наповнюючи своїм шумом вузькі ущелини, стиснуті горами, чим ближче до Рахова, тим вищими. З Чорною Тисою біля Рахова зливається Біла Тиса, утворюючи одну ріку - Тису. Дорога біжить химерною лінією, обминаючи безліч виступів гір і даючи змогу оглядати найрізноманітніші гірські ландшафти. Не доїжджаючи до села Біла Церква, треба звернути праворуч, на село Середнє Водяне. Воно лежить за невисоким, але крутим перевалом, з якого відкривається чудовий краєвид.

Середнє Водяне виникло, мабуть, ще в XVI ст. на "волоському праві", тобто було засноване вихідцями з сусідньої Валахії. Населення розмовляє румунською мовою. Багатовікове спілкування румун з українцями наклало певний відбиток на мистецтво обох народів, які завжди жили у злагоді. Серед густих садів та безлічі сіро-чорних стрімких дахів панують два пагорби, увінчані темними силуетами храмів з високими баштами. Обидва храми однакові за типом і присвячені одному святому. Церкви різняться тільки тим, що одну звуть "Микола Горішній" (вона стоїть вище по течії ріки Апшиці), а другу - "Микола Долішній". Вони збудовані, мабуть, у середині XVII ст. однією артіллю теслярів. На зрубі Долішньої церкви є напису: "Подважен бисть храм святий року божого 1699". Напис показує що майстер був українцем, а церкву підважували для заміни згнилих колод зрубу, отже, щонайменше через 40-50 років після того, як її збудували. На горішньому храмі нам не вдалося знайти напис з датою, але стилем будови, архаїзмом форм він близький до Долішнього і був споруджений, можливо, трохи пізніше. Про це свідчать досконаліші пропорції та більш впевнений рисунок вінчання башти. Порівнюючи обидві будівлі, можна подумати, що, зводячи другу, майстер вніс поправки згідно з оптичними враженнями, перевіреними на збудованому раніше храмі.

Церква Миколая Горішнього в середньому Водяному. Середина XVII ст. Портрет Титаря Никоря з церкви Миколая Горішнього в середньому Водяному. Середина XVII ст.

Церква Миколи Горішнього має типовий тридільний план, у якому всі приміщення прямокутні, а середнє, крім того, значно ширше. Вони перекриті рубленим склепінням, у бабинці - з плоским дном, а у вівтарі и нефі - майже напівциркульним. Над бабинцем здіймається висока вежа з нешироким підсябиттям і суворим, скоріше в стилі романської, ніж готичної архітектури, наметовидим верхом. Нижній основний зруб має по всьому периметру будови залом, зовні виявлений доволі широким опасанням. Над заломом піднімається вертикальна стіна заввишки близько трьох метрів, що непомітно переходить у склепіння, а зовні виділяється доволі великим виносом карниза під покрівлею. Дах на апсиді стрімких форм, як і на нефі, але останній вищий; тому композиція мас асиметрична, гостро окреслена в силуеті и динамічна завдяки лапідарній формі башти. Традиція відносить побудову храму до 1428 p., але ми гадаємо, що існуючий храм, хоч і збудований у середині XVII ст., зберіг багато рис суворої архітектури XIII-XV ст. Щодо цього Миколаївський храм являє дуже великий інтерес і дає змогу здобути уявлення про шляхи розвитку українського дерев'яного будівництва більш ранніх епох. Характерно, що в ньому немає ніяких оздоб на зрубі й на одвірках. Віконця маленькі й схожі скоріше на бійниці. Спочатку бабинець і неф розділяла глуха стіна з дверима посередині, як у старохристиянських храмах, а той виріз, що є тепер, зроблений наприкінці XIX ст.

Як бачимо, церква має багато особливостей, характерних не для XVII ст., а для XIII-XV ст. В українській архітектурі важко назвати ще якийсь храм, що йому була б притаманна така сувора і мужня краса. Якщо гуцульські, волинські, галицькі або навіть і придніпровські церкви відмітні мальовничістю, певною м'якістю форм, то описані зараз споруди здаються витесаними міцним долотом з темно-сірого граніту. В пейзажі вони мають вигляд велетенських брил. Башти над бабинцем сміливо впираються в небо гострим верхом. На нашу думку, ці будівлі зберегли форми дерев'яних оборонних церков XIII-XV ст. Це тим більш можливо, що на Україні відомі кам'яні храми з оборонними баштами над бабинцем, зведені в XIV- XV ст.

Інтер'єр цілком відповідає лаконічному зовнішньому виглядові храму. Бабинець невеликий, освітлений маленькими віконцями-бійничками. Неф набагато вищий, але завдяки напівциркульному склепінню він нагадує зали оборонних замків. Живопис іконостаса та розписи пом'якшують його похмурість, надають йому барвистості. Іконостас належить до 1761 p., він звичайної чотириярусної композиції з простою сіткою, утвореною горизонтальними й вертикальними членуваннями. Різьба крупних форм, соковита, наскрізна, але не ажурна, а густа. Живопис декоративний. Майстер зіставляє великі площини локального червоного, синього і зеленого кольорів, що весело виграють на тлі позолоченої різьби. Типаж цілком простонародний, український, більшість постатей кремезні, з великими головами. Вираз облич глибокодумний, зосереджений. Можливо, маляри походили з Хуста, але щось певне сказати з цього приводу поки що не можна. Стилістично до описуваного зараз близький іконостас церкви села Руська Долина. Ктиторський напис на ньому виявляє, що головний керівник живописних робіт теж був українець.

Первісно храм був розписаний, розписи у вівтарі зараз заклеєні папером, а в нефі та бабинці дуже пошкоджені. Розписи нефа відтворюють сцени "Страстей", розташовані в два регістри. Між ними по ширині віконець проходять смуги з намальованими вазонами і квітами. Цей мотив вже знайомий нам по різьбі в іконостасах та народних настінних розписах. У бабинці внизу зображені великомученики і святителі та портрет ктитора храму, священика Никоря, на стелі - богоматір "Знамення" й архангели, а на стіні, що відділяє бабинець від нефа,- "Страшний суд". На жаль, він у найцікавішій частині знищений; лишились тільки частина пащі диявола та постаті грішників.

В бабинці панує монументальне зображення богоматері, великі очі якої спрямовані на глядача. Урочистий настрій підтримують строгі фронтальні постаті нижнього ярусу, серед яких виділяється конкретністю і народним типом портрет ктитора. Він стоїть у молитовній позі перед іконою свого патрона. Очевидно, замовник вимагав (а художник зважився це зробити) вмістити його серед святих. І на обличчі його - вираз людської гідності. Це нечуване на ті часи вольнодумство, що є результатом проникнення гуманістичних ідей навіть у найдальші куточки України. Розписи нефа виконані із знанням законів монументального живопису. Майстер легко аранжує всі епізоди, дає виразні мізансцени, тонко відчуває потрібний темп розповіді, переконливо відтворює драматизм і напруження ситуацій. У неквапливому ритмі чергуються компактні групи "Страстей" на тлі архітектурних мас та просторових інтервалів. Чоловічі образи енергійні й мужні, жіночі сповнені поезії, їх ніжні овали м'яко обрисовані.

Після Середнього Водяного побуваємо в Колодному. Дорога туди йде через Грушово-Буштин, звідти - вгору, над р. Тереблею до Дулова, а там праворуч за кілометр лежить село Колодне. Храму не видно - він показується вже зовсім зблизька, коли в'їхати на міст через невеликий потік, над яким піднімається невисокий горб з двома патріархами-дубами по краях і церквою між ними. Літературна традиція відносить її побудову до XVI ст. Після дослідження (в 1963 р.) живопису, виконаного під час ремонту храму в XVII ст., можна сміливо вважати, що церква в селі Колодному - одна з найстаріших на Закарпатті. Безперечно, основний зруб у вівтарі до склепіння, а в нефі та бабинці до залому належать до XVI ст. У XVII ст., скоріше в другій половині його, було перероблено завершення башти, яка до аркади цілком схожа на башту в Середньому Водяному. Немає сумніву, що саме храм у Колодному, як найбільш довершений з мистецького й архітектурно-конструктивного погляду, був прототипом для храмів без верхів і з однією баштою над бабинцем. Згодом вінчання башти змінюватимуться під впливом готичної або барочної архітектури, але основний прийом композиції лишиться незмінним.

Миколаївська церква в Колодному. XVI-XVII ст. Михайлівська церква в Крайниковому. 1668 р.

Споруда рублена з величезних дубових колод завдовжки близько дванадцяти метрів, бо бабинець і неф - однієї ширини, як у церкві в Лужанах. Усі три приміщення перекриті рубленим склепінням, а над бабинцем, поверх стелі поставлена висока каркасна башта-дзвіниця. На почорнілому дубовому зрубі апсиди збереглися первісні віконця круглої і хрещатої форми, які бачимо на малюнках церков, у рукописах та на іконах XIII-XV ст. Покрівля опасання на рівні залому зрубу бабинця і нефа переходить у дах апсиди, нижній край якого знаходиться на одному рівні з опасанням. Над стрімким дахом апсиди підноситься нерозчленований дах нефа і бабинця, з якого виростає стрункий стовп-башта з підсябиттям та відкритою аркадою в завершенні. Храм невеликий, але його силует надзвичайно монументальний. Цього досягнуто тонко знайденими пропорціями мас, їх членуванням, а також фактурою дерева і особливо дивної за рисунком гонтової обшивки. Західний фасад після перебудови в XVII ст. набув мальовничого виду завдяки ґанкові на різьблених стовпах і галереї обходу на бабинці. Глибока тінь обрисовує оригінальної форми стовпи й арки, двохярусний ритм яких надає споруді світського привітного вигляду.

Інтер'єр нескладний, лаконічний. Все в ньому доцільне: і маленькі хори, і вирізи в бабинці, і гарні стасидії - лави для старих та поважних громадян. Стіни і стеля нефа та вівтаря розписані. Декоративне багатство доповнюють різьба й живопис іконостаса. Він стриманий, але виразний, декоративний, побудований на зіставленні гарячих червоних, ніжних синіх і вохристих кольорів, які дивно гармоніюють з позолоченою різьбою. Найстаріший живопис у вівтарі - другої половини XVII ст. Окремі сюжети, як і в розписах Середнього Водяного, розділені орнаментами, але в Колодному - не вазон, а виноградна лоза. Колористичний лад інтенсивних тонів - червоного, синього і вохри - якнайкраще пасує до стриманого інтер'єра. В 1737 р. іконостас оновлювався, про що свідчить напис на звороті царських врат: "Поновленіє сих двер року божія 1737, місяця ноєврія Ілія маляр Хуски". Це доводить, що іконостас зроблено десь коло середини XVII ст. і що Хуст був тоді досить значним мистецьким осередком на Закарпатті.

Розписи в наві виконані пізніше, можливо, наприкінці XVIII ст. їх зробив "почесний громадянин Антоні Валі", ближче нам невідомий, але, очевидно, освічена людина, бо напис, який ми щойно навели, зроблений латинською мовою. В манері письма відчуваються вже повіви класицизму, тому вони не дисонують із строгими ренесансними по духу розписами вівтаря і добре пасують до нескладного інтер'єра.

Тип храму з баштою над бабинцем, на нашу думку, виник як оборонний вже в XII-XIII ст. за часів жорстоких і безперервних воєн. Наскоки на села, "увод челяді", грабування як людей, так і церков були повсякденним явищем, і наші літописи рясніють звістками про це. Риси тодішнього будівництва найповніше донесли до нашого часу храми в Середньому Водяному та в Колодному, хоча в колоднянській церкві вінчання суворої наметової форми було змінене на ренесансне. Пізніше зміни в їх архітектурі стосуються лише вінчання, бо підсобиття в усіх без винятку храмах цього типу зберігається. Народні майстри були обізнані з досягненнями світової архітектури і творчо засвоювали їх. Очевидно, в кінці XIII або на початку XIV ст., паралельно з проникненням рис готики в кам'яну архітектуру, вони з'являються і в дерев'яному будівництві, саме в тих елементах, які становили найбільш "рухому" частину композиції мас - вінчання башти. На них влаштовують височенний готичний шпиль - спершу один, а згодом - з чотирма маленькими баштами, на рогах в основі покрівлі.

Башти строгого типу з одним шпилем є в двох церквах села Руське Поле (заснованого, можливо, ще за домонгольських часів). Церкви ці - дуже оригінальні, невеликих розмірів і суворих форм - донесли до нас мову готики. Башти з кількома шпилями має велика крайниківська група церков у Стеблівці, Крайникові, Сокирниці, Данилові та Олександрівці. Найкраща з них - у Крайникові, збудована в 1668 році. На березі невеличкого струмка, на ледве помітному горбку, в оточенні велетенських дубів стоїть храм, що нагадує одягненого в броню богатиря, який підняв свій спис. Композиція мас у принципі повторює храм в Колодному, од"ак описувана церква більших розмірів, з вищим основним зрубом і дахом. Бабинець і неф однакової ширини, опоясані заломом на західному фасаді, що переходить у низеньку відкриту аркаду-обхід. Під нею - невеликий ґанок, але не на стовпах, як у Колодному, а рублений з глухих стін, в яких є невеликі дрібноуступчасті трикутні вирізи - два на фасаді й по одному з боків. Вони призначались для освітлення, але більше подібні до амбразур для вогнестрільної зброї. Тому вигляд храму в Крайникові суворіший, ніж у Колодному.

Миколаївська церква в Даниловому. 1779 р. Успенська церква в Новоселицях. 1654-1656 pp.

Низенький отвір оформлений надзвичайно широкими одвірками, з лучковим завершенням і готичним трикутним загостреним вирізом, оздобленим тільки порізкою орнаменту з мотивом "вірьовочки". Другий церковний одвірок оздоблений, як солідний портал, дуже пишною різьбою, що складається з шести смуг трикутних і "вірьовочних" порізок. Зовнішня "вірьовочка" обходить портал, утворюючи вгорі на рогах великі петлі; вони заповнені трикутною виїмчастою різьбою, що здаля нагадує рисунок шапки соняшника з вилущеним насінням. У центрі, над трикутною вирізкою одвірка, вміщені три розетки; середня з них більша. Тут сплелись прадавні символічні зображення сонця і рослинний мотив, в результаті маємо оригінальні й вишукані оздоби.

В інтер'єрі привертає увагу стильний іконостас, виготовлений одночасно з побудовою храму. Його композиція в чотири яруси та різьба з мотивами виноградної лози типові для XVII ст. На жаль, кіптява, що вкриває стіни, не дає можливості розглядіти живопис. Видно тільки широке письмо і монументальні постаті. Художні якості церкви, - очевидно, полонили сучасників і нащадків і відтворювались ними.

Цей тип храму поширений на невеликій території з центром у Крайникові. На південь від Крайникова - у Стеблівці є храм, збудований у 1780 р. (на місці церкви, спорудженої в 1646 p.). Він відрізняється від крайниківського насамперед тим, що башта у нього масивніша, а шпиль - вищий. Крім того, вівтар, нава та бабинець присадкуватіші, а покрівля нижча, з менш стрімкими спадами. Рисунок ґонтової обшивки крупніший; порізка на одвірках не стародавня геометрична, а рослинна, барочних форм. Вінчання шпилів - шедевр ковальського мистецтва - має вигляд металевого мережива, серед якого важко розпізнати основу композиції - хрест. Коваля захоплювала не релігійна символіка, а радість творчості, свідомість свого таланту.

Сокирницьку церкву, споруджену у XVIII ст., будував прихильник більш архаїчних образів. Головна його увага зосереджена на середньому приміщенні, до якого він прирубав неглибокий бабинець і вузький ґанок, об'єднав їх одним дахом. Зі сходу він прирубав маленьке вівтарне приміщення. Башта стоїть у нього тільки над бабинцем, тому вона трохи відсунута від чола і виростає з верхньої частини даху. Порівняно з важким і слабо розчленованим масивом вона здається невеликою і легкою. Нахил майстра до архаїки проявляється не тільки в ладі пропорцій, в уникненні сильних членувань, а і в мотивах різьби.

На початок сторінки
Зміст    Поділля - частина 2  Буковина і Карпати - частина 2