Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикації
Віктор Чепелик
Український архітектурний модерн

ДОДАТКИ

ДО УТОЧНЕННЯ ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМИ В УКРАЇНСЬКІЙ САМОБУТНІЙ АРХІТЕКТУРІ ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

  Його охоплює сильна непогамована туга,
Його, котрий знає, що він не знає,
За тими, хто не знає, що він не знає,
За тими, хто не знає, що вони не знають,
І за тими, хто знає, що вони знають.

Пауль КЛЄЄ

Після відновлення самостійності України, нарешті, начебто, з'явилася можливість наблизитись до розкриття правди у багатьох галузях культури, і в архітектурі - також. Недомовки або вимушена езопова мова часів тоталітаризму почали відходити у минуле, проте релікти старих тенденцій збереглися й продовжують минулу практику спотворення явищ, важливих для правдивого розкриття цінностей нашої культурної спадщини. Ейфорія з приводу здобутгя волі та можливості з'ясувати правду здається трохи передчасною, бо ще не втратив силу принцип, за яким давно вже мертві хапають живих.

Досить поглянути в наші нещодавно видані архітектурні словники та знайти там якщо не у всьому, то в деяких надто важливих термінах, не лише гідність тоталітарним догмам, але і, як не дивно, в окремих випадках ще й свідчення бажань посилити ті віджилі тенденції на новому етапі нашої стражденної історії.

Маємо на увазі два словники: "Архитектурные термины" П. П. Безродного [16] та "Архітектура: Короткий словник-довідник" за редакцією А. П. Мардера [13]. Навіть у другому словнику, підготовленому великим і солідним науковим колективом теоретиків та істориків, які давно зарекомендували себе в архітектурознавстві, трапляються невдалі трактування питань, а іноді дивні пропуски важливих термінів. Так, там немає терміну "український архітектурний модерн". Але чему? Може, це питання не висвітлювалося у пресі? Проте за останні 25 років більше сотні статей в журналах і капітальних збірниках були присвячені з'ясуванню різних аспектів цього явища, десяток дослідників, знаних у різних містах України, пробивалися крізь тоталітарні редакційно-церковні загати і намагалися з різних боків розкрити і здобутки УАМ, і його втрати, внутрішні течії, центри та регіони формування, найважливіші типи будинків, пам'ятки архітектури, визнані й найчастіше невизнані, споруджені у багатьох містах і селах на майже всій етнічно закоріненій українцями території - від Лежайська на Заході, Вовчанська - на Сході, станиці Медведівської - на Південному Сході, від хутора Михайлівського на Північному Сході до Одеси чи Ужгорода на Південному Заході. Певним чином розкрито творчість значних майстрів УАМ - I. I. Левинського, В. Г. Кричевського, Є. Н. Сердюка, О. О. Лушпинського, О. Г. Сластіона, С. П. Тимошенка, М. О. Шехоніна, П. П. Фетисова, Я. М. Пономаренка, В. К. Троценка, І. І. Труша, І. М. Якубовича та ін. Охоплено теорію та практику УАМ у дореволюційний та у пореволюційний часи. І все те лишилося непоміченим, безслідним? Невже ті, хто формують архітектурні словники, ще і досі вражені тоталітарно-імперською засліпленістю, народженою 342 роки тому й найвиразніше сформульованою 134 роки тому: "не было, нет и быть не может"?

А всупереч цьому твердженню новітній вияв архітектурної творчості, орієнтованої на розвиток національних традицій і на переосмислення їх на рівні можливостей і потреб початку XX ст., в Україні тривав, залишив спадщину більше ніж 500 об'єктів, з яхих чимало що збереглося і, якщо їх не доведуть до остаточного знищення нові господарі життя, вони ще збережуться і зможуть радувати просвітлені и освічені очі нащадків.

Мабуть, те, на чому ми наголосили, відоме авторам згаданого словника за редакцією А. П. Мардера; це підтверджує певним чином термін - неоукраїнський архітектурний стиль [13, с 185]. Стаття на цю тему підписана іменем вельмиповажного вченого, В. Є. Ясієвича (1929 - 1992), на жаль, уже відбулого у вічність, який залишив чималу друковану спадщину і найголовшу в ній - най-змістовнішу монографію, хоча й не позбавлену деяких прикрих помилок, -"Архитектура Украины на рубеже XIX-начала XX века" [224], а також низку цікавих статей, в яких також ці та інші помилки тиражувалися багаторазово. Візьмемо в контексті сколихнутої проблеми хоча б одне, зовсім не випадкове твердження, яке не один раз повторювалося цим шановним автором у різних варіаціях: "Наряду с терминами "украинский" и "неоукраинский стиль", принятыми автором как аналогичные "русскому" и "неорусскому" стилям, некоторые авторы применяют термин "украинский модерн", что искажает правильное понимание этого направления" [224, с. 137]. Залишимо на совісті автора "правильное понимание" українського стилю як аналогічного російському, а звернімо увагу на термін "неоукраїнський стиль".

Що ж сумнівного в цій привабливій назві?

На перший погляд, здається, - нічого. Нам дуже подобається містка, багатозначна та красива назва, здатна охопити всю, або майже всю, архітектуру нашої країни з самого початку XX ст. і аж до його останніх років, які ми нині так болісно переживаємо. Хоча вона потребує уточнень і застережень. Справа не тільки в абсурдному протиставленні неоукраїнського стилю українському модерну, а саме - у запереченні останнього. Чому ж з'являється така контроверсія, запропонована B. C. Ясієвичем? Чи існують для неї підстави?

За цим встає термінологічна проблема, що є актуальною для всієї самобутньої гілки нашої архітектури початку XX ст. Вона взагалі постала перед теоретиками і практиками з перших кроків формування цього стильового явища, з 1903 р. Не випадково про нього спочатку іноді казали, як про "дух", "вкус", колорит форми або як про "предпочтения", елементи, спроби, а далі за цим почали бачити певні напрями ("направления"), течії ("течения") і ось зазвучало вже велике слово стиль! І хоча його змушені були спочатку називати "малорусский" або "малороссийский", і лише десь після 1910 р. з дещо більшою упевненістю користувалися назвою - український стиль. Проте, до цієї пари нерідко додавали ще одне значения "старий", "давній", "старовинний". Але ж маючий очі і здатний розрізняти форми, композиційні рішення та художні образи, побачив би, що найтрадиційніші рішення докорінно відрізнялися від справжніх історичних взірців, і - як тільки - залунали заклики позбутися обмежуючої творчу думку архаїчності, бо зрозуміли, що в ридвані з минулого у майбутнє не заїдеш у добу паровозів і вже навіть автомобілів, одразу з'явилися прибічники новаційних за характером назв - новоукраїнський, неоукраїнський, найновіший український... Ті ж, хто ліпше розумівся на художніх стилях того часу, висунули найпростіше визначення, яке усе поставило на свої місця: український архітектурний модерн (УАМ). Це були Є. Н. Сердюк, Г. О. Коваленко та К. В. Широцький, які не злякалися вереску прибічників архаїки. В епоху панування модерну така назва була найбільш точною за стильовою означеністю. Щоправда, в ті саме роки іноді з'являвся термін - український народний стиль, який елітарно налаштованим інтелігентам здавався трохи шокуючим. Але ж основною антитезою у 1912 р. у багатьох публікаціях Г. К. Лукомського зазвучав термін україське архітектурне бароко, бо уже і перші об'єкти такого характеру почали з'являтися у проектах і навіть спорудах, і це поняття принципово цим теоретиком і мистецтвознавцем протиставлялося поняттю УАМ. Отже, необхідно було розібратися у цих чотирьох архітектурних соснах. У цьому, начебто, міг допомогти спір між Г. К. Лукомським та В. Г. Кричевським. У спорі перший виступав противником УАМ не тільки у назві, але й поширенні його характерних форм і спорудженні таких будинків, відстоюючи назву українське бароко. Другий же, обороняючи назву український стиль, зводив його до поняття народний стиль [72]. Той спір 1912-1914 pp. лишився незавершеним, почалася перша світова війна, а з нею і заборона царизмом будь-яких проявів українофільства.

Такий стан - стан термінологічної невизначеності тривав до кінця 20-х pp., коли відбулася велика трирічна дискусія (1927-1930 pp.) з приводу ставлення до проблем українізації в архітектурі, а точніше, - до українського архітектурного бароко та до його новітнього варіанту, майстром якого став Д. М. Дяченко. В спорі з багатьма молодими радикалами - Є. В. Холостенком, М. В. Холостенком, П. Г. Юрченком, В. Г. Заболотним та ін. - Д. М. Дяченко, слідом за Г. К. Лукомським, у полемічному запалі зводить увесь український архітектурний стиль до українського бароко бароко [42] й підкреслює це найсильнішим аргументом -побудовою комплексу Української сільськогосподарської академії в Голосієві, що викликає осатанілу реакцію екстремістів-новаторів, прибічників конструктивізму, які у спорі замість аргументів користувалися політичними звинуваченнями. Внаслідок цього українське бароко в ряді публікацій засуджують, його прибічників репресують, а про УАМ майже не згадують.

Мине іще шість років, і на шляху вітчизняної архітектури буде "высочайше" поставлена проблема соціалістичного реалізму, в теоретичному санктуарії якого з'явиться визначення архітектури "социалистической по содержанию и национальной по форме". Це лише трохи спантеличило колишніх радикалів, але вони швиденько перелаштувалися або на прибічників класицизму, або на знавців національної форми, що і змусило їх, починаючи з 1935 p., звернути деяку увагу і на УАМ. Але усі згадки про останнє явище відбувалися з обов'язковими політичними звинуваченнями та запевненнями, що цей напрям є неприйнятним для тогочасного ладу.

Найчіткіше це ставлення до УАМ висловив тодішній головний редактор архітектурного журналу Г. В. Головко, який поцінував не лише увесь напрям, але й памятки "так званого українського модерну - цього найбільш убогого та бездарного з усіх архітектурних напрямів останніх дореволюційних років" [33]. Пізніше, у серйозній статті О. Г. Молокіна, буде розглянуто спадщину УАМ з трохи пристойнішим рівнем критики її, це стосувалося авторських слів, а ось ілюстрації, подані там само, свідчили про інше - про щирий пошук майстрів УАМ, які в своїх творах досягай виразності, краси та значності архітектури [105]. Невипадково продовженням пошуків у цьому напрямі, тоді захопі повалися О. О. Тацій, С. А. Барзилович, Л. І. Юровський, М. В. Холостенко, А. В. Добровольський та ін. Війна ще раз перервала і процес розвитку новітньої національно орієнтованої архітектури.

У повоєнний час значно погіршилося ставлення до УАМ, він стає предметом несправедливої та безжалісної критики в публікаціях Г. В. Головка, Я. А. Штейнберга, І. А. Грабовського, В. Г. Заболотного, П. Г. Юрченка, Г. О. Лебедева. Найнещадніше про УАМ написав тоді талановитий теоретик М. П. Цапенко, який потрактував усі твори того напряму як "суперечливі за своєю природою і загалом невдалі. Ніякого не те щоб органічного стилю, але навіть напряму в архітектурі, який би хоч скільки-небудь наближався до нього, створено не було" [188]. Таким чином, після багаторічних замовчувань, заперечень, політичних звинувачень, паплюження нарешті знайшли виважене теоретичне резюме визнаного радянського теоретика для остаточної анігіляції УАМ.

Усі ці історико-теоретичні випади витворили відповідну атмосферу для нищення спадщини УАМ, яка в останні сорок років втратила не меншу кількість пам'яток, ніж під час війни.

За доби соціалістичного застою, особливо коли виявилася тенденція всілякої дискредитації мистецтва "буржуазного модернізму", сюди ладні були зарахувати і УАМ, незважаючи навіть на те, що низка дослідників почала більш серйозне, ніж це було до цього, вивчення явища. Ті, хто висунув думку про ліквідацію терміну УАМ, сперлися на давно випробувану дуже ефективну формулу вождя усіх народів: "нет человека - нет проблемы". Тепер ця ідея набула деякої трансформації: нема назви - нема стилю, тим більше такого, в якому було зроблено спробу поєднати розвинуту національну архітектурну традицію із сучасністю. Бо ж давно недоброзичливці зв'язували і з архаїкою, хуторянством, шароварництвом (о, яка це нині популярна лайка!). Бо після дослідження спадщини УАМ для всіх, хто дивиться неупереджено, стає очевидним зв'язок цього явища не тільки з минулим, але із сучасним. А якщо це визнати, то розсиплеться у прах так майстерно вибудована концепція, згідно з якою прагнули українське мистецтво відділити від сучасності китайським муром політичних догм і не лишити йому жодних можливостей для розвитку.

В цьому плані зовсім не випадковою здається також думка журналіста А. М. Макарова, що УАМ є лише східчиком до розвитку новітнього варіанту УАНБ [100]. І тут уже, з іншого боку, знову з'являється прагнення здрібнити, зменшити і нейтралізувати отой капосний УАМ, перетворити його на щось неповноцінне, перехідне, не варте особливої уваги. Це твердження також зявляється на хвилі ігнорування сотні публікацій, які з'явилися на світ не в наслідок чиєїсь забаганки, а в результаті багаторічного вивчення УAM у різних місцях України, де проведені були обміри та фіксація пам'яток, аналіз їх розв'язань та мистецьких особливостей, котрі довели, що УАМ є самостійним, значним і вагомим у художньому значенні явищем, котрому не можна протиставляти ні УАНБ, ні неоукраїнський стиль.

Але чи суперечить все це такому привабливому терміну неоукраїнський стиль (НУАС)? Чи має право на існування протиставлення УАМ - НУАС? Таке протиставлення може бути в устах тих, хто не розуміє, що нова українська архітектура включає УАМ (1903-1941 pp.), УАНБ (1912-1932 pp.), український архітектурний неокласицизм (1935-1941 pp.), київську (1945-1955 pp.) та івано-франківську архітектурні школи (1960-1990 pp.), а вони навіть при наявності деяких об'єднуючих рис, усе ж є представниками не одного, а різних стилів.

Тому, якщо вже комусь дуже подобається термінологічна новація В. Є. Ясієвича, то з неї при користуванні треба вилучити слово "стиль" (як один стиль!) і замінити його словом "стилі", бо їх було декілька. А що ж до контроверсійного протиставлення, то воно є не лише неправомірним, але й безглуздим.

При другому виданні словника, що вийшов за редакцією А. П. Мардера, треба внести деякі корективи в термін неоукраїнський стиль, додати окрему статтю про УАМ, розкрити його значения на солідному рівні. Якщо ж пощастить здійснити ще й заплановане видання "Енциклопедії архітектурної спадщини України", до якої вже вийшов друком "Тематичний словник", підготовлений В. І. Тимофієнком [164], варто ще докладніше висвітлити УАМ не у вигляді скоромовки на кілька рядочків з однією або двома ілюстраціями, як це передбачено.

Сьогодення вимагає ґрунтовного висвітлення цієї забороненої раніше теми, бо вона стала одним із найяскравіших проявів життєвості української ідеї в архітектурі XX ст., яка, пройшовши крізь усі ідеологічні загати тоталітаризму, довела свою силу, значущість, народність, а тому й актуальність.

К началу страницы
Зміст    Післямова    Визначні майстри українського архітектурного модерну