Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикації
Віктор Чепелик
Український архітектурний модерн

ВІД УПОРЯДНИКА

В Україні є люди, які ставлять перед собою мету в галузі культури, і все своє життя присвячують її досягненню. Віктор Васильович Чепелик (14. III 1927 - 14. V. 1999), професор Київського національного університету будівництва і архітектури, був саме такою людиною.

З молоду він поставив перед собою мету розкрити людству багатство української культури в царині національної своєрідності архітектури кінця XIX - першої третини XX століть, яку він називав слідом за іншими вченими українським архітектурним модерном (УАМ). Навчаючись у будівельному технікумі на архітектурному відділенні, а потім в Київському інженерно-будівельному інституті (тепер - Київський національний університет будівництва і архітектури), Віктор Васильович почав збирати матеріали з архітектури, які в образній трактовці базувалися і враховували своєрідність саме української архітектури. За понад п'ятдесят років наполегливої і цілеспрямованої праці Віктору Васильовичу вдалося зібрати величезний натурний і документальний матеріал, який розкриває майже невідомий пласт української культури. Він знаходить відомості про знищені зразки УАМ початку XX ст., відшукує особисті матеріали мистецтвознавців і архітекторів, які створили архітектуру тієї доби, спілкується з ними (С. А. Таранушенко, В. К. Троценко); їздить по всій Україні у пошуку забутих об'єктів, робить їх обміри, бореться за їх збереження, опрацьовує отриманий багатий матеріал.

Своє свідоме життя Віктор Васильович прагнув показати світові зразки української архітектури, де це тільки було можливо публікуючи статті. До перебудовчого періоду це було дуже важко, мали місце звинувачення у націоналізмі. Після 1990 року можна було вільно публікувати досліджений і науково опрацьований матеріал, ілюстрований виконаними автором рисунками. За життя В. В. Чепелика було опубліковано близько 180 статей у різних періодичних виданнях.

Але цілеспрямована мрія Віктора Васильовича показати безцінний матеріал не в окремих статтях, які не дають повного уявлення про красу і своєрідність памяток УАМ, а в єдиній монографії, за його життя не здійснилася. Я вважала своїм громадянським і професійним обов'язком втілити багаторічний творчий доробок Віктора Васильовича. Неможливо уявити, щоб зібраний опрацьований безцінний матеріал зник назавжди і не прислужився сучасній і майбутній українській архітектурі,щоб цього не побачило людське око. До того ж, с весь ілюстративний матеріал, є статті і наукові розробки Віктора Васильовича, в яких розкриваються етапи послідовного розвитку української архітектури кінця XIX ст. і першої половини XX ст. Моє завдання полягало в тому, щоб на основі написаних Віктором Васильовичем статей і наукових досліджень скласти логічно структуровану монографію, зберігаючи його стилістику тексту, і проілюструвати її авторськими малюнками та світлинами. До книжки увійшли також матеріали, які ще не були опубліковані, малюнки знищених у 20-50-х pp. пам'яток УАМ, що були виконані за архівними даними та за авторськими обмірами тих споруд, які були втрачені протягом 70-х pp. Таким чином, якщо пам'ятки національної культури поки що не можуть бути відтворені в натурі, нехай бо вони відтворюються для прийдешніх поколінь у цій книжці.

УАМ на початку XX століття як явище культури українського народу охопило не тільки архітектуру, але й декоративно-ужиткове мистецтво, зокрема - меблі, зразки яких В. В. Чепелик також збирав, робив з них кресленики і замальовки. Дати їх опис він не встиг. Але, зважаючи на те, що ці матеріали становлять значний інтерес і доповнюють матеріал книги, розкриваючи цілісність і комплексність УАМ, вони подані в додатку.

Видання монографії стало можливим завдячуючи чутливим людям, серед них передусім - голова правління Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщин ім. Олеся Гончара академік П. Т. Тронько, співголова правління Фонду, прем'єр-міністр України В. А. Ющенко та головний експерт Фонду О. П. Силин. Сердечна їм подяка за щиру фінансову та моральну підтримку.

Глибока подяка також ректорату Київського національного університету будівництва і архітектури в особі А. М. Тугая та декану архітектурного факультету О. В. Кащснку, які взяли на себе і матеріальну, і організаційну допомогу у виданні. Я вдячна і дочці, Оксані Чепелик, яка допомагала батькові відшукувати матеріал навіть у бібліотеках Парижа, а також Олені Горбик, архітектору, учениці Віктора Васильовича, за постійне піклування про видання роботи, Андрію Пучкову, кандидату архітектури, доценту, також учневі Віктора Васильовича, і Олександру Червінському, художнику, що взяли на себе працю з редагування та макетування книги.

Вважаю, що ця книга буде достойним внеском в культуру.

3. В. МОЙСЕЄНКО-ЧЕПЕЛИК
дієтний член Української академії архітектури
доктор архітектури, професор

ПЕРЕДМОВА

На початок XX століття припадає один з найважливіших етапів розвитку сучасної архітектури, коди закінчується доба панування еклектики і ретроспективного псевдокласицизму і починається активний рух до нової архітектури, опертий на досягнення науково-технічної революції в будівництві, новітнє розуміння значення функції, нові конструкції і матеріали. Цей рух був покликаний більш глибоко відобразити нові соціальні та економічні зрушення в суспільстві. Складність і суперечливість доби відбивається у нових архітектурних напрямах - раціоналізмі, модерні та неокласицизмі. У цих течіях завершується розвиток давніх уявлень про архитектуру й починається народження тенденцій, котрі розів'ються уже за сучасної доби.

Серед трьох названих напрямів найменш вивченим і найбільш суперечливим виявився модерн. У ньому яскраво й загострено виявилася боротьба нового зі старим, функціонально виправданого із довільним, декоративного із конструктивним, експресивно виразного із сухим й непластичним і, нарешті, занепадницького, декадентського із здоровим і народним. Образність в архітектурі модерну спиралася не тільки на все більш міцніюче розуміння утилітарного, але й на беззаперечність і обов'язковість художнього начала, що панувало в інтер'єрі та екстер'єрі будинків, в меблях та оздобленні. Для досягнення цієї мети в модерні використовують дійсно художні, значні за декоративно-пластичними якостями засоби, що відіграють важливу роль у тогочасній архітектурі. Це був один з останніх напрямів архітектури, в якому синтез мистецтв щиро вважався за обов'язковий, а пластика, відзначена неабиякою єдністю ліній і форм, часто органічно входила у композицію не тільки як рівноправний член, але і як владар із деспотичними нахилами. Модерн був напрямком, який ще не розірвав зв'язків з традиціями минулого, в якому обсяг пластичної інформації почали обмежувати все сильніше, а форми майбутнього стали проглядатися досить певно. Охоплюючи незначний час, в різних країнах від п'ятнадцяти до тридцяти років, модерн переживає у зворотньому чині звичні фази розвитку: почавшись у декоративній фазі, він переходить у фазу тектонічну, щоб далі довести свій розвиток до фази конструктивної, яка вже у 20-ті роки сформується в окремий напрям - конструктивізм. Останній буде художнім антиподом модерну і буде, хизуючись своїм молодим радикалізмом, заперечувати будь-який зв'язок з ним, не помічаючи споріднюючої їх пуповини. Здається, лише за наших часів цей діалектичний зв'язок став беззаперечно зрозумілим.

Вказані особливості модерну найсильніше виявилися у багатьох європейських країнах. Дещо менш чітко, але досить виразно, виявилися вони і в нашій країні. Вітчизняна архітектура модерну знає декілька різновидів цього напряму. У першому з них продовжується розвиток форм ар-нуво, або сецесіону, відзначених безперечними рисами наслідування. Другий різновид вітчизняного модерну, націлений на створення самобутнього напряму, дістав назву українського архітектурного стилю (УАС), який ми схильні називати народним стилем. Він був позначений рисами романтизму. Третій різновид модерну - раціоналістичний модерн - прагне розвинути форми на підставі тогочасного розуміння функції і нових конструкцій, хоча й він нерідко має риси, які споріднюють його з двома попередніми.

Серед зазначених різновидів вітчизняного модерну значний інтерес являє модернова основа народних традицій, в яких потяг до оригінального і місцевого міцно пов'язується з демократичними тенденціями XX століття. Цьому напряму присвячено велику кількість статей, надрукованих у популярних та фахових виданнях, де беззастережна апологетика одним авторам не дозволяє по-справжньому критично осмислити значення народного стилю [3; 36; 48; 59; 108; 142; 148; 187; 206; 207], а в інших авторів заперечення його досягнень набуває певного перебільшення і уявляється викликаним не прагненням об'єктивної оцінки, а полемічним засліпленням [12; 49; 90; 93; 96;]. Більшість авторів користується дуже обмеженою кількістю пам'яток, досить поверхово спиняючись переважно на питаннях, що стосуються форми вікон, бань, іноді - орнаментації та історії зведення. Поза увагою мистецтвознавців лишилося власне студіювання самих пам'яток, періодизація модерну, типологічні та конструктивні аспекти проблеми, особливості композиції і навіть декор, який майже одностайно визнається і апологетами і критиками модерну за найцікавіший аспект цього напряму. Невивченими лишишся не тільки творчі характеристики архітекторів, що працювали у формах українського модерну, але навіть самий перелік прізвищ вражає неповнотою.

Дієйно, спадщина українського архітектурного модерну (УАМ) збереглася, на жаль, дуже неповно, величезні втрати стали гіркою реальністю. Цьому посприяли революції і війни, тоталітарний екстремізм владарюючих, низький рівень свідомості і культури не лише широких верств народу, але й професіоналів, які у всіх країнах світу формують громадську думку щодо цінностей рідної спадщини і необхідності її зберігати.

Серед втрат з великим жалем називаємо один з первістків УАМ - будинок школи ім. І. П. Котляревського у Полтаві (1903-1905 pp., архіт. Є. Н. Сердюк, М. Ф. Стасюков), спалений 1941 р. У повоєнний час доведено до стану руїни меморіальну каплицю на місці зустрічі у 1909 р. полтавцями імператора Миколи II (1911-1914 pp., архіт. І. А. Кальбус), перебудовано до невпізнання клуб залізничників (архіт. Ф. М. Мазуленко), а другий клуб того ж автора у залізничному селищі було знищено. На а більшості колишніх земських шкіл Полтавщини, збудованих за проектами земських техніків та художника О. Г. Сластіона, зруйновано башточки, і цим спотворено їх образ; спаплюжено перебудовою дім лікаря Рубцова у Миргороді (1912 p.), будинок кредитово-кооперативного товариства у Великій Багачці, знищено споруду кредитово-кооперативного товариства в Устивиці (1913-1914 pp.), чудові будинки водо- і грязелікарні, дієтичної їдальні у Миргороді (1916-1919рр., лікар А. В. Чаушансь-кий, архіт. В. І. Зуєв, інж. М. 1. Єлагін, худ. О. Г. Сластіон).

У Харкові втрачено низку будівель залізничного Призначення, зведених за проектами відомого архітектора Сергія П. Тимошенка1, знищено будинок пошти на вул.
1 Молодший брат видатного механіка, фахівця з опору матеріалів, академіка Степана П. Тимошенка (1878-1972). - Ред. Вернуться  в текст
Петинській (архіт. Є. Н. Сердюк), спаплюжено чудові житлові будинки Бойка на вул. Мироносицькій та Попова на вул. Катеринославській, школу ім. Т. Г. Шевченка на Павлівці-Лозовій (архіт. С. П. Тимошенко) та ін.

У Києві 1918 p., під час захоплення столиці більшовиками, жорстоко розстріляли, спалили, а потім розібрали дім Грушевських на розі вулиць Паньківської та Микільсько-Ботанічної, знищили первісток УАМ в Києві - дім Щітківських на вул. Павлівській, інтер'єр будинку історичної секції ВУАН (архіт. В. Г. Кричевський), спаплюжено будинок Юркевича на вул. Паньківській (архіт. М. О. Шехонін), школу в Комерційному провулку (архіт. В. Г Коробцов), міське училище ім. С. Г. Грушевського на Куренівці (архіт. В. Г. Кричевський, Е. П. Брадтман), дім П. О. Мазкжевича, спалили будинок агронома Лазенка...

В Дніпропетровську знищено будинок на вул. Пороховій, будинок "Просвіти" в Мануйлівці (інж. І. М. Труба), у 1943 р. німцями спалено чудовий будинок інженера В. М. Хреннікова, який спорудили як меморіал Січі Запорозької, а по війні, відбудовуючи, спаплюжили...

Цей гіркий мартиролог УАМ можна було б продовжити, але і цього досить. Він красномовно свідчить про ставлення влади до спадщини УАМ, про те, як цю спадщину "цінувала" громадськість, бо абсолютно не розуміла її цінності. Про це недвозначно свідчить, наприклад, той факт, що нині у Києві, де біля тисячі будинків різної міри еклектичності заведено до реєстру пам'яток архітектури, історії та культури, досить нема жодного об'єкту УАМ: ні школи ім. С. Г. Грушевського, ні школи у Комерційному провулку, ні будинку Юркевича на Паньківській, хоча вони водночас є пам'ятками і архітектури, і культури, і історії. Сприяла цьому упереджена недооцінка пам'яток УАМ, що викликана не лише мистецтвознавчою сліпотою, але й відомим, безсмертним принципом: "не было, нет и быть не может", яким і досі керуються усі недруги України.

Тому таку надзвичайну цінність мають тогочасні публікації на шпальтах газет та сторінках журналів, зроблені по гарячих слідах, коли проекти ще готували до реалізації, закладали перший камінь або завершували будівництво. Взагалі, у передреволюційний час широким колам здеґрадованого суспільства УАМ здавався явищем у кращому випадку таким, яке викликає подив тих, хто тримав владу, і міг сприйматись ними як романтична й не дуже серйозна забаганка замовників або архітекторів, а у других, шовіністично налаштованих, воно викликало гостре заперечення, бо трактувалося як прояв мазепинства, аналогічний розвиткові української літератури або використанню рідної мови в громадських місцях.

Вже минули часи історичного невігластва і політичного зашорення, але шлейфи шкоди, ними заподіяної, ще й досі тягнуться за нашою історіографією, хоча б за УАМ, яким входить у XX століття наше зодчество. Згадаймо, що в найкапітальнішій монографії 1950-х років як начебто свідчення занепаду архітектури початку століття, в якій запанував модерн, наведено: "В архітектуру прийшли художники, які зайнялися проектуванням... Так модерн відіграв негативну роль у розвитку архітектури, як і взагалі у розвиткуу мистецтва" [189]. Отже, за доби, коли модерн засуджували Взагалі, а УАМ ще й паплюжили і ганьбили найбільше, вогонь більшовицької репресивної критики було скеровано саме па художників, бо вони насмілилися почати творіння українського їінського стилю.

УАМ як особливий мистецький напрям народився на початку XX ст. Це була доба, що позначена найвищою мірою революційних змагань (з їх гаслами соціальної та національної розбіжності), коли вітчизняна література і драматургія, живопис і скульптура досягай значних успіхів,прияли створенню творчої атмосфери, в якій завдяки великій громадській зацікавленості за кілька років вдалося і порити архітектурний напрям, - ця доба позначена рисами народності і демократизму. Великий внесок було зроблено прогресивними діячами вітчизняної культури - художниками С. І. Васильківським, О. Г. Сластіоном, І. І. Друшем, письменниками-демократами М. М. Коцюбинським, Оленою Пчілкою, істориком Д. І. Яворницьким, архітекторами И. Г. Кричевським, Є. Н. Сердюком, І. І. Левинським, О. О. Лушинським, С. П. Тимошенком, Я. М. Пономаренком, Д. М. Дяченком, В. К. Троценком та ін. Слід підкреслити, що створенням УЛМ також були захоплені російські архітектори та скульптури (К. М. Жуков, П. П. Фетисов, В. Г. Коробцов, М. О. Шехонін, П.В. Соколов, П. Ф. Альошин, О. М. Гінзбурґ, Ф. I. Шумов) та інженери (В. І. Зуєв, М. І. Єлагін, П. Г. Чепелєв). Чеські майстри Л. И. Тракал та Ян Котера брали участь у виставках Українського архітектурно-художнього відділу при Харківському літературно-художньому гуртку.

Існував і розвивася УАМ майже протягом сорока років (1903-1941 pp.). Аналіз його історії дозволяє виявити три етапи розвитку, визначити їх особливості. Загальна тенденція, що властива розглядуваному напряму модерну в Україні, може бути визначена як прагнення до самобутності на грунті розвитку місцевих традицій й переосмислення їх згідно з вимогами того часу, творення нових форм, в яких поєднуються національні та інтернаціональні риси, що відзначаються тяжінням до новації, а у деяких випадках - і до новаторства, викликаного новими соціальними, технічними та естетичними вимогами. На кожному етапі розвитку виявилися свої локальні особливості, що відбилися на типології будівель, їх композиції та характері декору.

Перший етап розвитку УАМ охоплює період з 1903 по 1917 рік. У цей час було розроблено проекти не менше 273 назв обєктів, з яких реалізовано близько 157. До числа останніх належать житлові будинки (44; індивідуальні - 17, колективні -27), школи (36; міського типу - 6, сільського - 30), наукові закладі (5), лікувальні та оздоровчі заклади (5), клуби, народні аудиторії, будинки "Просвіти" (7), адміністративні будинки (2), торговельно-кредитові (10), транспортні (26), промислові будинки та інженерні споруди (3), сакральні споруди (4), малі архітектурні форми (3), інтер'єр і меблі (5), пам'ятники (1). Найбільша кількість прикладів припадає на житла (28%), школи (23%), транспортні будинки (16%), торговельно-кредитові (6%). На інші типи припадає менше 5% на кожний тип. Як бачимо, серед наведених типів абсолютна перевага належить спорудам не традиційним, а новим, які виникли наприкінці XIX - на початку XX століть. Деякі з наведених відзначені багатофункціональністю.

Пошуки народного стилю та раціоналізму значною мірою були повязані з формуванням нових типів громадських будинків для села, спробами засвоєння нових конструкцій й матеріалів, створювали певні підстави для новаторства. Типологічні засади розробки нових видів громадських споруд і застосування нових матеріалів та конструкцій разом із активним процесом переосмислення декоративних народних традицій створювали те родюче підгрунття творчості, яке живило архітекторів, здатних протистояти закликам реакціонерів, прогресивними ідеями. Реакціонери постійно намагалися завести УАМ у глухий кут антитворчості з усіма її характерними проявами у вигляді наслідування, запозичення та перенесення у нове будівництво давніх й віджилих форм.

В архітектурі українського модерну початку XX століття слід розрізняти два основні напрями: народний стиль, що відзначається яскраво вираженим потягом до романтизму, барвистою мальовничістю, значною декоративністю, тобто тим, що колись було вдало сформульовано О. Г. Молокіним [105] як "мальований модерн", та раціоналістичний модерн.

До першого напряму УАМ належать: будинок Полтавського губернського земства (1903-1908 pp., архіт. В. Г. Кричевський - з використанням первісних проектів Є. І. Ширшою, В. М. Ніколаєва), каплиця на полі Полтавської битви (1911-1912 pp., архіт. І. А. Кальбус), житловий будинок інженера B. М. Хреннікова у Дніпропетровську (1909-1911 pp., архіт. П. П. Фетисов), будинок Педагогічного товариства у Львові (1908 p., архіт. І. І. Левинський, О. О. Лушпинський, Л. Левинський, Т. Обмінський), художня школа у Харкові (1911-1913 pp., архіт. К. М. Жуков), житлові будинки І. Бойка та Попова (1911-1913 pp., архіт. С. П. Тимошенко), залізничний вокзал станції Ведмедівська на Кубані (1910-1913 pp., архіт. С. П. Тимошенко), Носівська дослідна лабораторія (1911-1912 pp., архіт. Є. Н. Сердюк), школа в Комерційному провулку в Києві (1912 p., архіт. В. Г. Коробцов), лікарня в Лубнах (1913-1915 pp., архіт. Д. М. Дяченко) та ін.

До другого різновиду УАМ передреволюційного часу відноситься раціоналістичний модерн, відзначений підкресленою повагою до питань функції й тектонічної правди, в якому були створені більш стримані композиції із меншим застосуванням декору, площинною пластикою фасадів, із значно меншим захопленням романтичними атрибутами у вигляді башт, декоративних бань й тому подібного. Цей напрямок презентують: школа ім. І. П. Котляревського у Полтаві, Бессарабський критий ринок (1910 p., архіт. Г. Ю. Гай, інж. М. П. Бобрусов), міське училище ім. C. Г. Грушевського на Куренівці (1908-1910 pp., архіт. В. Г. Кричевський, Е. П. Брадтман) у Києві, селекційна станція в Харкові (1909-1912 pp., архіт. Є. Н. Сердюк), комплекс кооперативних житлових будинків в Одесі (1911-1912 pp., архіт. Я. М. Пономаренко), "Просвіта" в Мануйлівці поблизу Дніпропетровська (1909-1910 pp.), кредитово-кооперативне товариство у Великих Сорочинцях (1913 p., худ. О. Г. Сластіон), будинок на пл. Рози Люксембург в Харкові (1914 p., архіт. Б. М. Корнієнко), будинок Юркевича на вул. Паньківській, 8 у Києві (1914 p., архіт. М. О. Шехонін), будинок на вул. Дзержинського в Харкові (1914 р., архіт. О. М. Гінзбурґ), київська очищувальна станція у Саперній Слобідці (1914 p.), житловий будинок на вул. Кудрявській, 9-а у Києві (1912-1913 pp., архіт. В. Г. Кричевський, П. О. Мазюкевич).

Конструкції в будинках, що виконані у формах УАМ, значною мірою мали традиційні рішення (цегляні стіни та дерев'яні перекриття). Однак спостерігаються і нові рішення з тяжінням до зменшення ваги, застосуванням залізобетону і металу. Вікна мали розмаїту форму, за виразністю іноді дуже активну і підкреслену. Аналіз чолових фасадів 157 об'єктів свідчить, що прості прямокутні вікна складали 52% від загальної кількості вікон, шестикутні (трапеційні) - 25%, аркові (напівциркульні) - 8%, лучкові - 4%, аркові (трицентрові) - 4%, трикутні - 1,7%, п'ятикутні - 1,6%, інші - менш ніж 1 % кожний.

Декор в архітектурі будинків був інтенсивним, мальовничим, в ньому було розвинуто народні теми, збагачені мотивами, що походили від європейської архітектурної традиції. Пластику фасадів було відзначено об'ємно-іигощинннм або лише площинним характером, причому останній з плином часу виявлявся сильшіни завдяки пожвавленню раціоналістичних тенденцій. Тинькування переважало керамічне плиткове й цегляне оздоблення фасадів. Майоліка дістає певного поширення на фасадах та в інтер'єрі, її орнаментика побудована на зображеннях рослий і птахів; після 1908 року майстри починають користуватися плитковою мозаїкою, застосовуючи геометричні форми. Монументальний декор проходить шлях від натуралістичного зображення до більш узагальненого і далі - до символу. Майоліку тієї доби відзначає багата й вишукана поліхромність. Цегляна пластика стіни мала переважно площинний і геометрично-орнаментальний характер. Ліплення з алебастру або цементу має незначне поширення. В металопластиці огороджень та у дверній фурнітурі дістали поширення орнаментальні теми рослинного й геометричного походження. В декоруванні дверей переважали прийоми площинного, іноді навіть лінеарного різьблення. Заповнення віконних отворів у перші роки модерну були навмисно подрібнені ажурною орнаментацією, але після 1910 р. їх малюнок спрощується. Залізні покрівлі дахів переважали над черепичними фігурними дахами, які інколи мали цікаве колористичне і орнаментальне рішення.

В архітектурі передреволюційної доби гостро виявилася значна ідейно-творча боротьба, з одного боку, між прибічниками раціоналістичних і прибічниками народно-прогресивних тенденцій, з другого - між цими двома і реакціонерами усіх мастей, що прагнули звернути УАМ до манівців національної обмеженості та ретроспективізму.

Другий етап розвитку УАМ належить до післяреволюційних часів. Магістральними напрямами розвитку архітектури 20-30-х pp. стають раціоналізм та конструктивізм. УАМ має значно менше поширення, але і в ньому на цей час триває велика робота з пошуку нових типів жител й громадських споруд. Так, у 20-30-ті pp. серед творів УАМ слід назвати таки споруди: Миронівська селекційна станція, павільйон УРСР на Всесоюзній сільськогосподарській та кустарно-виробничій виставці (ВСГВ) у Москві, житлові комплекси селища Харківського тракторного заводу "Новий Харків", житлові масиви у Макіївці та Дніпродзержинську, інженерні споруди у Білій Церкві та Кривому Розі, будинки міськради у Тульчині, санаторні корпуси в Миргороді, залізничні вокзали у Києві та Новомосковську, готель у Каневі та інтер'єр багатьох громадських споруд у Києві та Харкові. З цих робіт дістають громадське визнання твори П. Ф. Альошина, В. К. Троценка, В. Г. Кричевського, Д. М. Дяченка, М. О. Даміловського, О. М. Вербицького та ін. В архітектурній композиції будинків до 1925 року зберігаються деякі риси, повязані з минулим захопленням формами башточок, як це спостерігаємо в лабораторному корпусі Миронівської селекційної станції (1922 p., архіт. П. Ф. Альошин), павільйоні УРСР на ВСГВ у Москві (1923 p., архіт. В. К. Троценко). Але за цієї доби на архітектуру все сильніше починають впливати соціальні вимоги доцільності та ощадливості, котрі сприймаються як веління часу. І саме ці вимоги надають більшості будинків УЛМ все міцніючі риси раціоналізму, що яскраво виявилося під час побудови селища ХТЗ у Харкові. Там, наприклад, завдяки вдало знайденим композиції та конструкціям, авторам вдалося заощадити значні кошти, створивши піщані основи під фундаменти, а особливо - вирішивши безгорищні дахи і мансардні поверхи. Останнє дало змогу зекономити цеглу, черепицю, зменшити обсяг будівлі, досягнути органічного рішення архітектурної форми, в якій мальовничість була викликана заощадливістю [169, арк. 9-10].

Декор на цьому етапі стає більш суворим, явно раціоналістичним. Орнамент зникає майже повністю, майоліка не застосовується, металопластика спрощується, різьблення по дереву знаходить застосування в дуже незначних розмірах. Головна увага архітекторів була пригнута до питань функції та тектоніки, що визначається тенденціями, які походять від пануючого за тих часів конструктивізму.

Третій етап розвитку УАМ охоплює період з 1934 по 1941 рік. Це - пізня стадія УАМ, в якій риси раціоналізму іноді поповнені відвертими декоративістичними тенденціями. Шестикутні прорізи майже не застосовують, малюнок даху спрощується, цегляний декор стін виявляє досить сильну любов майстрів до орнаментики майолікових, ліплених та різьблених прикрас, художніх розписів, що певною мірою надає цьому напрямові екзотичні риси, а в окремих випадках зводить декор до смакування етнографічних подробиць. Не випадково УАМ застосовують в будинках музеїв, виставкових павільйонів, у торговельних кіосках або ресторанах. Типологічно обмежене коло будинків, зведених у формах YAM, підтверджувало, що усі можливості, які мав цей напрям, було вичерпано, і єдине, що давало йому ще право на існування, - це любов архітекторів до барвистих декоративних прикрас, навіяних невичерпною скарбницею народної творчості.

У багатьох будинках цього часу стає очевидним відхід од цілого ряду формальних ознак модерну у бік стилістичних особливостей неокласицизму. До числа помітних творів кінця 30-х років слід віднести музеї Т. Г. Шевченка у Каневі та в селі Шевченковому, перший проект павільйону УРСР на ВСГВ 1939 р. у Москві, торговельні кіоски, ресторан "Рів'єра" та будинки 4-ї взуттєвої фабрики у Києві, магазин "Українська книга" у Москві, житлові будинки в селищі "Червона Баварія" у Харкові, студентський гуртожиток Київського інженерно-будівельного інституту на бул. Тараса Шевченка, дитячий садок на вул. Червоноармійській, технікум на Васильківській вул., проект водно-спортивного комбінату в Києві та деякі інші. Над вказаними об'єктами працювали В. Г. Кричевський, П. Ф. Костирко, І. Н. Луговський, О. О. Тацій, П. Є. Захарченко, А. В. Добровольський, Н. Б. Чмутіна, Д. М. Дяченко, Н. М. Підгорний, С А. Барзилович, Л. Й. Юровський, М. В. Холостенко та інші.

Деякі тенденції і форми УАМ помітні в окремих творах 40-х років, наприклад, в архітектурі Нового Бессарабського ринку на вул. Еспланадній, Володимирського (чи Нового) ринку в Києві, кінотеатрі "Комсомолець" в Коломиї та ін. Вони лишилися непомітними для широкого архітектурного загалу не тільки через пересічний характер їх архітектури, але й тому, що у повоєнну добу розвиток народних архітектурних традицій перейняла собі інша група київських архітекторів, які створили власний напрямок. У його межах вдалося більш вдало переосмислити здобутки вітчизняної архітектури, сплавивши воєдино тенденції народної архітектури, необароко і модерну. Останній дуже мало відчувається в роботах київських архітекторів, проте не настільки, щоб його вшгивів не можна було не помітити зовсім (див.: [18*; ЗЗ*]2). До цієї групи архітекторів нами віднесно А. В. Добровольського, В. Д. Єлізарова, М. В. Холостенка, А. М. Міленького, О. І. Малиновського, А. Я. Косенка, М. К. Шила, Г. В. Головка, С. П. Тутученка, В. Є. Ладного, М. С Коломійця.

Отже, шлях розвитку УАМ протягом сорока років був далеко не простим. Про це свідчать його помітні зміни й вільні або невільні хитання. Але у всіх його модифікаціях було те єдине і невіддільне, що невпинно наснажувало вітчизняних зодчих на все нові й нові пошуки, дозволяло їм, коли наставав час, підійматись на гребінь нової мистецької хвилі. Цим незмінним і невіддільним була гідність народній темі, позначена бажанням переосмислити й розвинути на кожному новому етапі прогресивні цінності реалістичного світосприйняття народу, відзначеного незаперечними рисами самобутньості. Саме це є найбільш значним і важливим в українському архітектурному модерні, саме це рятує його від забуття і, навіть враховуючи усі вади й помилки, дозволяє належно оцінити вже за наших часів, що відзначені великим піднесенням архітектури.

К началу страницы
Зміст    Український архітектурний модерн у дзеркалі епохи