Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикації
Григорий Логвин
По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки
 

БУКОВИНА І КАРПАТИ
Частина 2

За кілька кілометрів на північ від Крайникова в селі Данилові є Миколаївська церква (1779 p.), а ще далі - в селі Олександрівці - церква Параскеви (кінець XVII ст.). Мабуть, найбільше відчув урочистий образ крайниківського храму будівник данилівської церкви. Основний об'єм у нього - гарних пропорцій, з помірною апсидою. Він любить стрункі форми, тим-то вся його увага звернута на башту та її вінчання. Над ґанком підноситься висока покрівля. Грані її круто здіймаються вгору, створюючи небувалий розгін руху струнких мас високої башти, увінчаної височезним шпилем з чотирма маленькими на рогах, що своїми вкороченими пропорціями зорово збільшують його розміри. Замовники і тесля надзвичайно вдало обрали значний крутосхил і на ньому поставили свою споруду. Вона - втілення динаміки, пориву вгору; в промінні вечірнього сонця її шпиль яскраво золотиться.

Остання споруда хустської групи знаходиться найдалі на північ під Крайникова в селі Олександрівці. Всі розглянуті зараз храми розташовані на притиській рівнині, й тільки церква Параскеви, про яку зараз буде мова, стоїть серед горбастої місцевості, на досить високій терасі і з деяких точок проектується на тлі навколишніх низьких гір. Якщо в сокирницькому храмі відчувається тяжкість, нерухомість основного, мало розчленованого об'єму, а в данилівському - все рух, динаміка, легкість, то в олександрівському щасливо знайдена гармонія, рівновага горизонтальних об'ємів з вертикаллю башти. Цього досягнуто тим, що по горизонталі розчленовується опасанням не тільки неф, як у всіх попередніх спорудах, а й бабинець. На головному фасаді в нижньому ярусі влаштовано не глухий закритий ґанок з маленькими амбразурами, а відкритий, на високих різьблених стовпах з арочним завершенням. На другому ярусі мажорний ритм аркади підхоплює галерея-обхід. Отже, нижній масив храму не тільки більше розчленований, але й багатше декорований, він здається легшим, стрункішим, таке враження підсилює досить високий підмурок. Низенький бабинець, такий же вівтар і трохи вищий неф вкриті розписами, виконаними в 1779 р. "Стефаном маляром Теребельським". В нефі міститься унікальний за композицією іконостас. Він точно вписується в форму стіни, перекритої склепінням м'яких обрисів, круто піднятим у центрі. Він чотирьохярусний, у вертикальному напрямі. В першому ярусі поділений на сім полів, як звичайно, а в другому і третьому - на тринадцять; тому апостоли розміщені кожний в окремій арці, між різьбленими колонками. В іконостасі, таким чином, переважають вертикальні членування, що зорово роблять приміщення вищим.

Розписи у вівтарі присвячені євхаристичним темам та різним святим. На стінах нефа намальовані "Страсті", на стелі - епізоди з апокаліпсиса, а в бабинці - "Страшний суд" і теж епізоди з апокаліпсиса. В розписах вівтаря, в зображеннях постатей домінують фронтальні пози, одноманітний жест. Композиції нави, безперечно, виконав інший майстер. В них багато динаміки, сильного руху. Нарешті, бабинець розмалював третій майстер. Для нього характерна особлива техніка живопису, що нагадує акварельну.

На цих розписах позначились криза феодальної ідеології і все дальший відхід релігійного мистецтва від життя. У них майже зовсім зникають монументальність, громадянські мотиви, ідеї заклику до боротьби. Вони немічні й сухі, в них панує церковна схоластика, намагання відвернути думки людей від реального життя Бажання прищепити ідеї аскетизму і покори виявилися в розмальовуванні на всі лади апокаліпсичних сцен загибелі світу.

Недалеко звідси за Тисою лежить село Новоселиця з Успенською церквою, збудованою, як можна думати, в 1654-1656 pp., бо вже в 1662 р. її закінчували розписувати (це видно з ктиторського напису під "Страшним судом"). Автор новоселицької церкви розвиває схему, вперше втілену в храмі Колодного. В ній теж дах апсиди органічно переходить в опасання нави та бабинця, для неї характерні такі ж вишукані пропорції й рівновага мас. Різниться вона західною частиною та баштою, а також тим, що до неї щільно притиснуті невеликий неф і вівтар. Башта, як і в Колодному, має підсябиття, у вертикальній обшивці якого зроблено чудові фігурні вирізи. Вони дають примхливий рисунок на освітленому підсябитті та мережчату тінь на стінах. Перед входом немає ґанку - є тільки широкий винос опасання. Зате одвірки зроблені ніби для велетнів. Їх широчезні колоди вкриті різьбою, з мотивами, подібними до тих, які ми вже бачили в Крайниковому.

Одвірок Успенської церкви в Новоселицях. "Страшний суд". Деталь розпису Успенської церкви в Новоселицях. 1662 р.

Полотнища дверей витесані сокирою з однієї липової колоди. Але найбільше відрізняється новоселицька церква від колодненської високим шпилем, що природно виростає з невеликої восьмигранної покрівлі, посадженої на квадратну в плані галерею з підсябиттям.

У храмі є пізніший іконостас та кілька старих ікон, але найбільшу увагу привертають рештки розписів у нефі, де добре зберігся "Страшний суд", тоді як інші розписи - "Страсті", апостольський ряд, "Древо Ієсея" та ін.- майже зовсім зникли. Композиція "Страшного суду" трохи асиметрична, в ній більше відведено місця для сатиричного зображення вад суспільства і тих, хто, за поняттями народу, заслуговував на прилюдне висміювання. У "підборі" суспільних пороків, той, хто писав новоселицький "Страшний суд", близький до берегометського живописця. Пиху уособлено у вигляді гарно одягненої міщанки тих часів, з "корабликом" на голові, біля якої грає на скрипці юнак у європейському костюмі. Найцікавіше зображено "Рай" - згідно не з вченням церкви, а з уявленням художника - у вигляді ренесансного замка з баштами та бійницями. Башти мають по два заломи і криті зеленою покрівлею. Над "Раєм" художник малює "горній Ієрусалим" у вигляді української хрещатої п'ятибанної церкви. В "Раю", крім трьох праотців, бачимо запорожців з вусами та "оселедцями", з типово українськими обличчями. Очевидно, до козаків маляр мав особливу симпатію, бо зобразив їх уже в раю, в той час як праведників апостол Петро ще тільки підводить до брами. Як і в розписах церкви св. Юра в Дрогобичі або в Берегометі, типаж новоселицьких розписів цілком український, який відповідає народному ідеалові. Художник виразно володів рисунком, прийомами світлотіньового моделювання, знав пропорції людського тіла.

Розписи стелі церкви в Четово. 1753 р.
Щоб закінчити розгляд крайниківської групи пам'яток, згадаємо іконостас церкви Руської Долини, стилем дуже близький до храму Середнього Водяного, та розписи стелі в костьолі села Четава.

Іконостас в Руській Долині, зроблений у 1750 p., як свідчить напис, - один з найменших на Закарпатті, але водночас, може, монументальнішиіі з усіх. Цього майстер добився лаконічними членуваннями, а також виразною наскрізною орнаментальною різьбою, з енергійно нарисованими елементами дуже крупних форм. До присадкуватих кремезних апостолів пасують широкі, кряжисті арки та низенькі колонки, оплетені орнаментами виноградної лози. Манера письма скоріше фрескова, ніж іконна. Тут використано лише кілька фарб - вохру, білила, червону, синю та сажу, але це зроблено з великим декоративним чуттям. Складки одежі художник різко окреслює пензлем, мов риє канелюри на колонах; у такій же манері він обрисовує чорною лінією обличчя своїх великоголових персонажів.

Розписи в нефі костьолу в Четаві виконані в 1753 р., а в апсиді - двадцятьма роками пізніше. Стеля в нефі поділена на 60 квадратів, в кожному з яких намальована орнаментальна композиція в стилі народних розписів на скринях, мисниках або стінах хати. Окремі квадрати мають біле, чорне та вохристо-червонувате тло. Залежно від кольору тла майстер малює квіти то глибокими інтенсивними червоними, синіми або зеленими, то ніжно-білими, блідо-рожевими чи бузковими кольорами. Стеля сприймається як величезний барвистий килим.

Далі наш шлях з долини веде знову в гори, де ми маємо знайомитися з міжгірською групою пам'яток. Але перш ніж почати цей шлях, оглянемо хустський замок. Він височить прямо над містом, на могилоподібній горі, заввишки в 150 метрів. У плані замок злегка видовжений і складається з нижнього і верхнього дворів. Заснований у XIV ст., він потім не раз перебудовувався. В'їзні ворота з південно-східного боку захищала неправильної форми башта, спрямована гострим кутом назовні. В зовнішньому дворі були господарські та житлові приміщення, а також величезні резервуари для води, у внутрішньому дворі палацові споруди та інші приміщення і, крім того, колодязь завглибшки в 160 метрів. На початку XVIII ст. для придушення народних повстань австро-угорські монархи розмістили в замку свій гарнізон, але 3 липня 1766 р. над Хустом пройшла нечуваної сили гроза; блискавка вдарила в пороховий льох, і замок злетів у повітря. Після того ніхто вже не відбудовував його. З верхнього подвір'я видно долину рік Тиси і Ріки, що тут зливаються.

З Хуста треба їхати до Драгова, а звідти - до села Колочави на р. Тереблі. Недалеко від дороги стоїть струнка башта, що височить над західним фасадом церкви з великим ґанком на восьми стовпах та аркадою-галереєю над бабинцем. Башта значно вища за церкву в Колодному і увінчана струнким двохярусним верхом барочних форм. З усіх церков такого типу в Колочаві башта найвища, крім того, її вінчання дуже розвинуте і дорівнює майже половині висоти тіла башти. На фоні віддалених гір вона особливо велично вимальовується своїм темним і добре знайденим силуетом.

Святодухівська церква в Колочаві-Горб. XVII ст. Миколаївська церква в Майдані. XVIII ст.

У селі Негрівці, що дістало назву від однієї з найвищих вершин у наших Карпатах - гори Негровець, є два храми: Горішній - Миколая і Долішній - Михайла, обидва XVIII ст.

Церква Миколая повторює тип храму Колодного, але, очевидно, була пізніше перероблена; у неї з'явились трикутний фронтон на західному фасаді та не властивий архітектурі дещо сухого рисунка верх у стилі віденського барокко. В споруді немає цільності композиції, єдиного ладу пропорцій. Це пояснюється тим, що верх переробляв не тесля, обізнаний з дерев'яним будівництвом, а міський майстер, який звик мати справу з формами кам'яних будівель.

Церква Михайла (один з найкращих зразків храмів з баштами) повторює за композицією новоселицьку, з тією тільки різницею, що у неї перехід від гранчастої башти до шпиля зроблений за допомогою невисокої чотиригранної пірамідальної покрівлі. Крім того, башта відсунута глибше, бо перед бабинцем є доволі глибокий ґанок з відкритою аркадою-обходом над ним. Нижній масив слабо розчленований опасанням, що обходить навколо храму, зливаючись з покрівлею апсиди. Пропорції досить широкого в основі шпиля добре в'яжуться з кремезною баштою. Обрисований твердою рукою мужній її силует енергійно виростає з високого пагорба. Недалеко по кам'янистому річищу піниться Теребля, а за селом височіє чорно-синій Негровець, що здається грізним владикою гір із завжди похмурим чолом.

У храмі впадає в око не тільки першокласний іконостас, але й багато інших старіших ікон. Майстер добре розрахував оптичне сприймання декоративного монументального живопису, тому одягнув своїх апостолів в яскраві сині, червоні, зелені, жовті та білі одежі, великі плями яких розміщені за певним ритмом.

Знайомлячись далі з міжгірською групою пам'яток, треба переїхати з долини Тереблі в долину Ріки. Пересікаючи одне з паем Карпат, доведеться піднятися на перевал біля села Синевир. Дорога хоч коротка, але крута. Незабаром село опиняється далеко внизу, окутане туманом, крізь який ледве вгадуються контури забудови. Гори стають ніби витканими з блакитних серпанкових ниток. Тепер ми перебуваємо в місцях з найбільш своєрідними краєвидами та оригінальною архітектурою. Долини вузькі, з високими горами або широкі; серед них де-не-де острівцями розкидані високі чи низькі пагорби, немов брили, відірвані від гір під час катаклізмів небаченої сили. Здавалося б, у майстра не знайдеться засобів "перекричати" такий різноманітний і величний гірський ландшафт. Та народна мудрість, нагромаджена за довгі віки, вберегла наших майстрів від помилок. Вони зрозуміли, що змагатися з природою - марна річ, і спрямували свої зусилля на шукання містобудівних та архітектурно-мистецьких засобів виразності.

Богоматір. Ікона з церкви в Майдані. XVI ст.
Ось погляньмо, як у селі Майдані поставив тесля свій твір. Між двома ущелинами знаходиться просторий столоподібний виступ гори, що повільно переходить у далекі гори. Саме тут майстер і вирішив поставити свою споруду на просторій площі, оточеній по краях гостроверхими ялинами. Чіткий силует храму серед ялин видно здалека - і з дороги на Торунь, і з дороги на Воловець. В небо піднімається висока башта з дуже великим шпилем. Низьке і широке опасання з аркадою на різьблених фігурних стовпчиках енергійно окреслює нижню частину монолітного масиву храму. Над ним проходить другий пояс, що підсилює першу горизонталь. Над ґанком є маленька, ніби іграшкова, аркада. Але знахідкою майстра треба вважати те, як небачено високий дах, що круто здіймає свої площини, гармоніює з невеликою баштою, яка виростає не з нижніх частин покрівлі (як у більшості майстрів), а з верхніх. Тому силует вийшов на диво монолітним, з сильним динамічним рухом ліній вгору, добре об'єднаним у формах шпиля з ледве обрисованими гранями. Майданецького теслю, мабуть, полонив образ новоселицького храму, до якого його церква найбільше наближається прийомами вінчання башт, але він надав інших співвідношень масам, зробив їх і фізично, і в масштабі більшими, лаконічними. Крім того, він відмовився від декоративного підсябиття, що не пасувало до суворих спартанських форм, які, очевидно, вимальовувалися в його уяві.

Інтер'єр церкви найбільш обширний з усіх карпатських храмів. У нього добрий вигляд має досить великий іконостас. Найстарішими в церкві є намісні ікони Христа і богородиці (XVI ст.). Написані вони в тяжку годину і, мабуть, місцевим бідним маляром, у якого не було навіть порядних фарб та золота чи срібла. Напевне, і замовники були такі ж бідні. Тому довелося виконувати живопис тими фарбами, які були під руками, - сажею, вохрою та білилами. Але те, чого тут досягнено, вражає. Змішавши сажу з білилами, художник дістав непередавано ніжний попелясто-блакитний тон. Обличчя він писав, змішавши білила з вохрою, а мафорій у богоматері та хітон у Христа - майже чистою сажею з ледве помітною домішкою білил у складках; тому вони сприймаються як написані глибоким чорно-синім тоном. Чорна лінія є найголовнішим засобом у конструюванні міцної форми, в передачі характеру та виразу облич.

У селі Торунь, на невисокому плато над річкою Рікою, стоїть невеликий храм з баштою, увінчаною двохярусним барочним верхом. З бабинця в неф веде прямокутний виріз, верхня колода якого має зубчасті вирізи формою схожі на обробку колод-випустів в опасанні. Але Торунь ми згадуемо більше заради іконостаса та живопису церкви. Нижній ярус іконостаса має дев ять полів, а другий і третій - по дванадцять. Рівновага і спокій проймають композицію. Різьба оригінального рисунка, особливо на головних вратах, наскрізна.

Від Торуня долиною ріки, в напрямі на Присліп, дорога йде увесь час згору, і чим ближче до верхів'я Карпатського хребта, тим гори стають ніби нижчі. Присліп лежить недалеко від перевалу, майже в самому верхів'ї Ріки, що тече тут невеличким струмком. У цьому гірському селі зберігся своєріднии ансамбль дерев'яних споруд, що складається з Миколаївської церкви та дзвіниці XVIII ст. Будував його талановитий майстер який порушуючи закони симетрії і рівноваги, вільно розставив свої споруди Вони пов'язані не в графічній проекції у фасаді або в плані на папері, а в просторі, в конкретному оточенні. Згідно з вимогами культу храм орієнтовании вівтарем на схід, а дзвіниця поставлена так, що жодна її вісь не прив'язана до храму. Тому звідки не дивитися на них, кожного разу вони виступають в різних ракурсах, але завжди як єдине ціле.

Миколаївська церква в Присліпи. 1729 р. Інтер'єр Миколаївської церкви в Присліпі.

Двохярусна дзвіниця з розкинутими крилами опасання оперезана неширокою покрівлею залому, на якому лежить верхній ярус для дзвонів з низько аркадою. Квадратна у плані дзвіниця накрита високим наметовим восьмибічним в основі дахом. Рисунок вежі виявляє в ній тип оборонних башт, але пом'якшених горизонтальними членуваннями і просвітами арок в ярусі для дзвонів.

За типом храм нагадує торунський, проте набагато більший, із стрункішими пропорціями, з тонше нарисованими формами вежі й особливо вінчання. Широкий ґанок з трьох боків охоплює доволі висока аркада на фігурних різьблених стовпах. Їх впевнений ритм майстер дублює в іншому розмірі в аркаді обходу. Горизонталі нефа і вівтаря добре урівноважені в масах, хоч храм має асиметричну композицію об'ємів різної висоти. Цього досягнуто завдяки вдало знайденому масштабові окремих частин будівлі.

Інтер'єр храму побудовано також з великим смаком. У стіні між бабинцем і нефом виріз має рівнораменну трапецієвидну форму, з крутими зубчастими вирізами по периметру. Майстер зробив його в розрахунку на сприйняття з різних точок. Якщо дивитися з бабинця, він "читається" світлим силуетом, бо сяє позолота іконостаса, на якій він проектується. Але коли дивитися з освітленої нави на темний бабинець, то виріз має вигляд чорної плями у світлій оправі. Крім того, він допомагає збільшити розміри нефа. Неф має вигляд справжнього музею, бо крім іконостаса, встановленого при вівтарній стіні, у храмі є ікони ще одного розмонтованого іконостаса, очевидно, з старішої церкви. Вивчення їх дасть змогу простежити еволюцію закарпатського живопису. Ікони апостольського ряду і "Моління", що тепер висять на огорожі хорів, написані в першій третині XVII ст. Зображення апостолів намальовані в напівциркульних арках, але без різьби - вони лише обведені рамкою, яка імітує профілі ренесансних наличників. На нижній третині колонок "Моління" є тільки плоскі розетки, а вище - прямокутна порізка дуже низького рельєфу.

Письмо площинно-декоративне, немає й натяку на світлотіньове моделю-вапня. Форма виявляється чорною лінією, якою обведені складки одежі, форма рук та облич. За стилем і живописними принципами тутешні розписи близькі до розписів церкви села Потеличі. Кілька гарних ікон у кіотах датуються 1729 роком. Серед них "Благовіщення", "Трійця" та "Розп'яття" виділяються гармонією білих, цегляно-червоних і блякло-синіх барв. Перші дві ікони вписані в трилопатеві арки, фланковані різьбленими колонками з ажурними орнаментами по боках і завершені розірваним фронтоном барочної форми. У живописній манері, стилі рисунка тут бачимо наслідування "Моління" на хорах.

Нарешті, в 1759 р. був зроблений головний іконостас, майстри якого розвивають далі декоративні й живописні принципи, застосовані в попередніх пам'ятках. У них вже з'являється світлотіньове моделювання складок одежі та облич, але немає характерної для барокко екзальтації й руху. Цей утвір цілком належить до Відродження. Поряд з професіональними художниками тут працювали і народні майстри, у творчості яких недостатня виучка компенсувалася щирістю та безпосередністю. Прикладом цього може бути ікона "Юрій Змієборець".

Коли виїхати з Присліпа на воловецьку дорогу, першою зупинкою нашою буде село Ізки з церквою, що нагадує торунську або присліпську, з дзвіницею винятково оригінальних форм. Широке опасання увігнутими лініями покрівлі непомітно переходить у вертикальний об'єм, нижній ярус якого закінчується підсліпуватими арочками. Вище арочок проходить досить) широкий карниз, що поділяє верхній ярус, увінчаний квадратним пірамідальним верхом з одним заломом.

Дзвіниця в Ізках. XVIII ст. Богоматір. Ікона з Миколаївської церкви в Ізках. XVI ст.

Інтер'єри таких храмів нам уже знайомі, тому зупинимось лише на іконостасі та живопису. Іконостас кінця XVII ст. - звичайної композиції в чотири яруси, з чіткою сіткою вертикальних і горизонтальних членувань, з соковитою, тонкого рисунка орнаментальною різьбою. Його зробив майстер, який не тільки пройшов добру школу, але й мав неабиякий темперамент, великий декоративний смак і відзначався розумінням монументальності. Його манера виказує, що він був фрескістом. Нарисувавши постать, художник. вкривав спершу локальними кольорами великі площини одежі, облич, рук і тла. Потім, обмокнувши тонкий м'який пензель в чорну фарбу, впевненою, соковитою лінією обводив контури обличчя, рисував брови, очі, уста, крила носа, волосся і складки одежі. Цей майстер любив типаж з широкими відкритими лобами й вилицями, з великими очима і стрункими пропорціями фігури. Його образи народні, українські, сповнені гідності й внутрішньо зосереджені.

Погляньмо, як майстерно написані на вратах архідиякон Стефан та архангел Михаїл. На Михаїлі - гарячого глибокого червоного тону плащ. З-під нього видно майже білий хітон, складки якого прорисовані пензлем, обмокнутим в блакитну фарбу, тому здаля він здається ніжно-блакитним, Граціозна чорна лінія, якою обрисовані складки одежі та обличчя, надає його манері легкості й благородного спокою. Вохристо-біле обличчя Михаїла не має ні світлотіньового, ні живописного моделювання, воно нарисоване чорною лінією і вражає силою експресії. В зосередженому погляді чорних очей світиться думка.

Архангел Михаїл. Ікона з Миколаївської церкви в Ізках. XVII ст. Богоматір. Деталь ікони з Миколаївської церкви в Ізках.

Подібно написаний і Стефан, якому особливої нарядності надає білий орнаментований стихар, перекинутий через плече. В тій же манері намальований образ Миколая. Його фелонь, оздоблена маленькими чорними та білими квадратиками, набуває завдяки цьому прийомові великої декоративності. Обличчя як площину маляр вкриває вохристо-білою фарбою, а бороду - сіро-блакитною. Потім пензлем, чорною лінією обрисовує деталі обличчя і де-не-де штрихом натякає на форму локонів.

У храмі зберігається ікона богоматері з пророками в клеймах (кінець XVI ст.). Її можна назвати "Закарпатською мадонною", бо тут не наслідувано ні строгого ієратичного типу Одігітрії, ні ліричного "Умиленія". Художник дає свою інтерпретацію образу. Він малює молоду матір з дитиною на руках, як в Одігітрії, але не в строго фронтальній позі, а в три чверті, а трохи схиленою головою. Однією рукою вона підтримує дитину, а в другій тримає гілочку бузку. На загальному монохромному сіро-синьому тлі виділяється майже біле обличчя Марії. У неї яйцевидний овал лиця з м'яким вузьким підборіддям і широким лобом. На обличчі, модельованому тільки чорною лінією та легким півтоном, з ледве помітними червоними устами, виділяються дуже великі чорні очі з розширеними зіницями. Їх погляд виявляє безмежний смуток; він спрямований не назовні, а в себе. Художник наче зібрав тут усі страждання українських матерів, їх любов та ніжність і створив чистий поетичний образ. Ця ікона - найвище досягнення закарпатського живопису.

До цієї ж групи споруд належить невеликий, але особливо чепурний, оббитий свіжою гонтою, храм Різдва (XVIII ст.) в селі Пилипці з присадкуватою дзвіничкою восьмерик на четверику. Невеликий інтер'єр вражає зібраністю та гармонією з прекрасним іконостасом. Манера живописця свідчить про його належність до декоративної школи, яскраво представленої в Ізках. Але пилипцівський майстер ближчий до народної стихії, він хоч і різкуватий, але щиросердий. Тому живопис тут позначений невимушеністю й особливою теплотою.

Пейзаж у цих місцях трохи суворіший і більш стриманий. Храми поставлені по-різному. Якщо в Майдані вибрано видне місце, то в Студеній Розтоці Введенська церква 1759 р. поставлена на крутосхилі й захована в гущавині великих дерев. Маси споруди легкі, баня - сама досконалість. Велике число горизонтальних членувань, граціозний, витончений за рисунком силует багатоярусної башти-дзвіниці запам'ятовуються.

Інтер'єр повністю відповідає стилю, характеру та образу зовнішньої архітектури. В ньому все невеликих розмірів - і арка-виріз, і двері та вікна, і чудовий іконостас з численними іконами різних часів, розвішаними по стінах. Якщо в усіх попередніх іконостасах панує строга прямокутна сітка горизонтальних і вертикальних членувань, то в розтоцькому всі верхні яруси, крім першого, розташовуються по зламаній вгору лінії, чим досягаються динаміка й експресія композиції. Живопис іконостаса, можливо, виконала та ж артіль, що і в Присліпі, про що свідчать і скупа фрескова манера живопису, і типаж, і палітра барв.

Зупинимося ще на храмі в селі Канорі, розташованому, як і Присліп, недалеко від самого гребеня Карпатського хребта. Якщо більшість храмів міжгірської групи поставлена в оточенні високих дерев і на видному місці або, навпаки, інтимно захована, то в Канорі церква стоїть на високому пологому схилі гори, на відкритому місці. Збудована в кінці XVIII ст., вона є зразком одного з найдосконаліших за формою типів лемківського храму, який розвинувся під впливом тридільних споруд та мистецьких принципів барокко з тридільних, оборонного типу церков (Колодне). Його своєрідність полягає в тому, що квадратні чи гранчасті бані - неоднакової висоти: найнижча - міститься над вівтарем, потім набагато більша - над нефом, а над бабинцем найвища башта-дзвіниця. Велике число горизонтальних членувань, поєднаних з динамічною композицією об'ємів, робить лемківські храми самобутніми й мальовничими.

З Канори найкраще виїхати через Воловець на дорогу Львів - Ужгород, що через Сваляву приведе нас до Мукачевого. У Сваляві Бистрій є дерев'яна церква XVIII ст., визначна як пам'ятка початкового етапу формування лемківських храмів. На апсиді й нефі церкви є тільки ще невеличкі баньки і лише на башті розвинутий верх з підсобиттям та двохярусним, чистого рисунка барочним верхом.

Дерев'яна церква в Канорі. XVIII ст. I. Вишенський-Бродлакович. Архангел Михаїл. 1666 р. Ужгородська картинна галерея.

Долина Латориці чим далі на південь стає все ширшою. Незабаром в густому серпанку починає вимальовуватися Мукачеве з великим курганом над містом. Згодом він стає виднішим і можна розпізнати, що то велика сопка заввишки близько 70 метрів, а на ній - замок. У народі зберігся переказ, за яким назва Мукачеве походить від того, що ця гора насипана руками народу, який терпів на тяжкій роботі великі муки. Насправді гора природна, але переказ свідчить, що в народі збереглась пам'ять про нелюдські страждання, яких доводилося зазнавати від феодалів. Виникло Мукачеве давно: про нього згадується вже в 1321 році. У 1393 р. в Закарпаття переселився з Поділля князь Федір Коріатович, якому король віддав Мукачеве з великою територією на правах домена.

Невеликі укріплення, що тоді існували, Коріатович перебудував, розширивши двір і звівши кам'яні стіни та башти, з яких досі збереглося три. В одній з них було вибито колодязь завглибшки близько 90 метрів. Після смерті Коріатовича в 1414 р. укріплення продовжували розширяти і перебудовувати. Найдавніша частина їх - верхній замок, де були палац, рицарський зал і церква. На терасі, що лежить на 6 метрів нижче, до нього був прибудований середній дворик, оточений житловими будівлями та баштами. Згодом збудовано останню частину замка з надбрамною баштою. Ці роботи були закінчені тільки на початку XVIII ст. На жаль, пізніші переробки затерли первісну архітектуру, величезні башти і стіни втратили свій грізний вигляд. Однак у внутрішньому дворику збереглася збудована у XVII ст. відкрита аркада, що надає дворикові затишного і привітного вигляду.

В місті є дерев'яна церква лемківського типу, збудована в 1777 р. в селі Шелестові, звідки її перенесено як визначну пам'ятку народної архітектури. Вона близька до храму в Канорі, однак башта у неї вища і стрункіших пропорцій, має підсябиття та розвинутий двохярусний верх з ажурними арочками в основі ліхтарика. Крім того. її масив більше розчленований, бо у неї бані не з двома, а з трьома заломами, а ганок-аркада охоплює не тільки бабинець, як у Канорі, а всю споруду до вівтаря. У старій шелестівській церкві були ікони видатного закарпатського маляра Іллі Бродлаковича Вишенського, який походив з м. Вишні в Галичині, Його живопис відзначається декоративною красою, світлотіньовим моделюванням форми та строгими рисами Ренесансу як в рисунку, так і в композиції. Пафос людяності й замилування земною красою - яскраві риси мистецтва Бродлаковича. Його твори зберігаються в Ужгородському музеї.

У нас залишився останній маршрут подорожей по Закарпаттю - ми маємо ознайомитися з турківською групою пам'яток. З Мукачева туди дорога веде через Ужгород, на якому коротко спинимо увагу. Він існує ще з X ст. Тут містилась резиденція давньоруського князя Лаборця, який загинув у 903 р. в битві з угорцями. Але остаточно місто було відірвано від Київської держави тільки на початку XI ст. Ужгород не раз був ареною повстань проти загарбників. У XIV ст. велике повстання очолив Петро Петенко. Його вояки захопили замок і довго трималися там, однак були розбиті. Після того король віддав Ужгород родині великих феодалів - Другетів. Ті споруди, які тепер є в замку, зведені в XVI і XVII ст.

Ужгородський замок складається з внутрішнього дворика, оточеного триповерховими житловими корпусами з чотирма баштами на рогах. Воші збудовані в 1653-1656 pp. Розташування житлових корпусів по периметру двору, влаштування відкритих аркад галерей - типове явище як для східноєвропейської, так і для української архітектури XVI-XVII ст. Таке планування ми вже бачили в межибізькому, чортківському та бережанському замках.

На південь від замка розташований зовнішній двір. Він охоплює дитинець з трьох боків, бо північна сторона неприступна через цілком прямовисні обриви скель, на яких стоїть замок. Великий двір оточений укріпленнями бастіонної системи з ровом десятиметрової глибини. Ще далі знаходились дерев'яні укріплення міста. Замок будували місцеві майстри, які додержували традицій Київської Русі: всі споруди вимурувані на цем'янково-вапняному розчині.

В околицях Ужгорода, в селі Горянах, є одна з найстаріших на Закарпатті кам'яних культових споруд. Вона збудована, як можна гадати, в середині XIII ст. за часів Данила Галицького, син якого Лев, як відомо, був одружений з угорською принцесою Констанцією. Не виключена можливість, що галицькі князі посилали туди своїх будівничих. Доказ цьому ми вбачаємо в тому, що за типом церква найближча до українських ротонд, а в муруванні є цем'янковий розчин; крім того, виявлені рештки первісних фресок ближчі характером до мистецтва не XII, а XIII ст.

Замок в Мукачевому. XIV-XVII ст. Ротонда в Горянах. Середина XIII ст.

Церква кругла зовні, з шістьма напівкруглими апсидами-конхами, врізаними в товщі стін. Арки конх є водночас підпружними арками, на яких тримається шестигранна баня. Завдяки цьому інтер'єр ротонди надзвичайно мальовничий. На стінах завжди грає світлотінь. М'які обриси простору конх, добрий масштаб і невеликі розміри роблять інтер'єр мальовничим і затишним. Хвилясті в плані стіни суцільним килимом вкривають фрески на тему "Страстей", і тільки в склепіннях конх вміщені зображення богородиці з дитиною та вседержителя. Що написано на інших - невідомо: як ми вже сказали, первісні розписи XIII ст. не збереглися. Можливо, що будівля потерпіла від пожежі й була відбудована й заново розписана в 1360- 1370 pp. Стиль фресок споріднює їх з південно-чеським і північно-тірольським колом пам'яток XIV ст., форми яких походять з північної Італії. Сюди вперше в наші краї були занесені й нові просторові уявлення, і типаж, і нове розуміння композиції.

Портрет Титаря. Деталь фрески "Покрова" в притворі Горянської ротонди. XV ст.
Горянські фрески виконав один майстер з помічником. Нам вдалося простежити стик заштукатурених площин, які художник мусив заповнити за один день, доки штукатурка не затверділа. Фрески на стінах розташовані в два регістри і в межах виступів були поділені на чотири ділянки. Отже, враховуючи усю площу бані над конхою, де могло бути п'ять ділянок, і нижній регістр, де за один день могли бути написані завіси, матимемо 11 ділянок на 11 днів роботи. Помножимо все це на 6 конх, вийде 66 днів. Коли додати ще час на підготовку роботи, на нанесення ретуші й поправок після закінчення, на що могло піти ще 25 днів,- виявиться, що всю роботу двоє майстрів закінчили, очевидно, за один сезон - протягом червня, липня і серпня.

Про європейську виучку майстра свідчить те, що в його фресках відчувається інше розуміння простору, постаті намальовані в різноманітних поворотах і ракурсах. Вони то йдуть тісно одна за одною, створюючи повільний ритм розповіді, то скупчуються в натовп у напружених, драматичних сценах. Кожний регістр фресок представлений як один сюжет в розвитку, як одна розповідь.

"Втеча в Єгипет". Деталь фрески ротонди в Горянах. XV ст. (копія худ. Ю. Химича).
Культ мадонни, дами серця з рицарської поезії, проник і в релігійне мистецтво, де був створений образ юної діви. В Горянах вона виступає у всіх чарах юності, з непередавано милою посмішкою на устах. Навіть у "Втечі в Єгипет", під час якої загрожувала велика небезпека, її уста не покидає лагідна, ласкава усмішка. У фресках майстер прагне передати більш конкретно кожне обличчя, виявити характер, надати зображуваним одухотвореності.

В XV ст. із заходу до ротонди було прибудовано велике приміщення, від розписів якого збереглися "Покров" та "Розп'яття". В "Покрові" чудово передані портретні риси окремих персонажів, а в "Розп'ятті" вражає знепритомніла богоматір. Горянські фрески помітно вплинули на український живопис, ставши для нього одним з ранніх джерел нового, гуманістичного розуміння мистецьких проблем.

З Ужгорода тепер наш шлях лежить знов у гори. Гірський краєвид тут, може, чи не найсуворіший у Карпатах. Першим пунктом далеко в горах є село Кострино, де нас цікавить Покровська церква (1761 р.) - перехідний тип між лемківськими і бойківськими храмами. Бойківські церкви відрізняються від усіх інших тим, що їх три бані завжди мають 3-5 заломів. Як правило, в західній бані над бабинцем влаштовується дзвіниця, як і в лемківських храмах; але бойківські церкви відзначаються суворою рівновагою бань. У них західний верх завжди однакової висоти з вівтарним.

У костринській церкві башта-дзвіниця не набагато вища за середню баню, тому її силует не такий динамічний, але мальовничий, бо бані мають по два заломи. Масив її, завдяки квадратній формі бань, гострий і виразний, в ній ще живе суворий дух храмів, що були оборонними спорудами. Поставлена на крутосхилі, вона добре вписується в ландшафт.

Композицією мас до костринської церкви близький храм в Ужку, але в ньому домінує середня баня, а башта-дзвіниця над бабинцем мало різниться висотою від вівтарної. Якби зробити баню трохи нижчою - вийшов би типовий бойківський храм. Широке опасання охоплює будівлю навкруги і м'яко переходить в покрівлю бабинця й вівтаря, завдяки чому нижній масив здається монолітнішим, на противагу йому вінчання бань має багато горизонтальних членувань. Незважаючи на маленькі розміри, церква виглядає досить статечною, тим більше, що вона стоїть на дуже гарному горбку. З бабинця в неф веде фігурна арка з дрібними вирізами-викружками. Майстер зважав на оптичне враження, зумовлене контрастом освітленого нефа і темного бабинця, що має урочистий вигляд завдяки високій, а двома заломами, відкритій до зеніту бані. Гарний іконостас збагачує інтер'єр.

Недалеко звідси є село Гусний з невеликою Миколаївською церквою, де впадає в око вишуканість форм. Це теж тридільна триверха споруда, але галицького типу. Той, хто будував її, дбав про сувору субординацію мас. тому в композиції храму, майже так само, як у церкві Параскеви в Буську, панує дуже широка, монументальних форм восьмигранна баня, до якої туляться невеликі квадратні в плані бані.

Покровська церква в Кострині. 1761 р. Миколаївська церква в Гусному. 1655 р.

Як бачимо, в цьому куточку Карпат стикається кілька шкіл українського дерев'яного будівництва. До описаного зараз храму близька церква Миколая Горішня в Турці (перша половина XVIII ст.) з тією тільки різницею, що у неї всі три верхи квадратні, причому бічні - з одним заломом, а середній - з двома. Це один з найдавніших зразків церков бойківського типу, що виник у XVII ст., можливо, під впливом мистецьких концепцій барокко. Адже прагнення порушити нерухомість мас, введення численних горизонтальних членувань при мальовничій світлотіньовій грі і є однією з ознак барокко. В логічному розвитку це привело до кристалізації типу храмів, в якому поєднались намагання надати споруді урочистості, збільшити її розміри у висоту, збільшивши число заломів при багатьох горизонтальних членуваннях, які пом'якшували рух, надавали рівноваги. Часто поставлені на величезних пагорбах, бойківські храми одразу можна пізнати по трьох банях з цілим каскадом заломів. Храми в Орявчику (поч. XIX ст.) та Яворі (1882 р.) чудово вписуються своїми силуетами в гірський ландшафт, де переважають ялини, силуети яких повторюють верхи церков.

Миколаївська церква в Турці (Горішня). XVIII ст. Діталь іконостаса Миколаївської церкви в Турці.

Апостоли. Ікона з Миколаївської церкви в Турці. XVII ст. Церква в Яворі Горішній. 1882 р.

Дзвіниця в Ясениці Замковій. XVIII ст.
Мистецькі принципи бойківських майстрів яскраво втілилися не тільки в культовому будівництві: хати теж мають високі дахи з східчастими вирізами в соломі і такі ж, як у церквах, піддашки та галерейки. В стилі бойківських храмів будувались і дзвіниці, унікальний зразок яких зберігся в селі Ясениця Замкова. Ця дзвіниця збудована у XVIII ст., але повторює більш давній тип: таку чотирьохярусну будівлю зображено ще в "Анфологіоні", виданому Києво-Печерською друкарнею в 1661 р. Будував дзвіницю в Ясениці Замковій талановитий майстер, наділений багатою творчою фантазією. Це видно хоча б з того, як розраховані ритм і розмір кроку аркади, її висота. Широкий і повільний, він підхоплюється в трохи іншій тональності аркадою другого ярусу. Потім у цей хор ритмічних повторень вплітається менш помітний ритм невеликих арочних отворів третього ярусу. Початий на всю силу голосу, мотив аркади затухає у вінчанні. Розвиток мелодії арочних ритмів логічно закінчений, і майстер вінчає башту невеликою банею на глухому низесенькому восьмигранному підбаннику. Під руками ясеницького теслі звичайна башта-дзвіниця перетворилася в мистецький шедевр.

А тепер перенесемося на протилежний кінець нашої республіки - на Слобожанщину, де й закінчимо свою мандрівку по Україні.

На початок сторінки
Зміст    Буковина і Карпати - частина 1  Слобожанщина - частина 1