Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Тематические блоги
* Журналы, газеты
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикации
Київ. Провідник
За редакцією Федора Ернста
 

СТАРЕ МІСТО

САДИБА СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ

У садибу Софійського собору можна ввійти через браму з боку вулиці Короленка й через "тріюмфальну" дзвіницю. До збудування Софійського собору вся ця місцевість, як відомо з літопису, була "полем вне града". На цьому місці Ярослав переміг 1034 року печенігів. З поширенням у цей бік Київського акрополя, Ярославове місто густо забудовується церквами, манастирями, будинками адміністрації, військовими й цивільними. У безпосереднім сусідстві з Софією були манастирі Георгіївський та Орининський, обидва на честь патронів Ярослава "Мудрого" (Георгія) та його дружини Інгігерди (Орини). Третя церква - близька до тієї ж таки доби знаходилась на північний захід від Софії. Місцевість поміж цими культовими спорудженнями, без сумніву, була забудована житлами князів, духівництва, дружинників, бояр тощо. Після татарського погрому 1240 року ця місцевість занепадає, але не цілком. Найбільше сплюндрував її Менглі Ґірей р. 1484, що зробив це на прохання московського в. князя Іоанна III. Остаточно занепадає кол. Ярославове місто в XVI та на початку XVII стол., коли з Софії й сусідніх із нею церков розтягували будівельні матеріяли й рештки цінностів. Митрополит Петро Могила, вступивши у володіння собором р. 1633, засновує тут манастир певно в тих межах приблизно, що й нині оточує мур Софійського собору. За "Руїни" між 1657 і 1685 роками митрополити через військову небезпеку не жили в Києві й місцевість ця знову трохи занепадає. Будування манастиря на той час ще було дерев'яне. Коли київські митрополити визнали зверхність московського патріярхату (замість костянтинопільського), московський уряд у нагороду за це надсилає дарунки до катедральної церкви, дає чимало коштів на відбудову катедрального манастиря. Року 1697 манастирські дерев'яні будови погоріли. За допомогою московського та українського урядів (Мазепи) їх заміняють мурованими. Будується мурована дзвіниця, в'їзна вежа, манастирська трапезна з льохами, підземними ходами, хлібною тощо. Вся садиба Софійського катедрального манастиря в XVII й XVIII століттях була густо забудована дерев'яними та мурованими будовами, льохами й ін. Починаючи з 1720-х років, територію манастиря починають забудовувати регулярніше; особливого розцвіту досягло це будівництво за митрополита Рафаїла Заборовського (1731-47 pp.), коли перебудовано "тріюмфальну" дзвіницю й закінчено митрополичий палац, збудовано величезну муровану огорожу з пишною брамою коло виїзду до Золотої брами тощо. Трохи згодом будують великий корпус братських келій (пізніше т. зв. Софійська бурса, нині архів). По скасуванні Софійського манастиря (1786 року) садиба переходить у безпосереднє відання київських митрополитів, тут же міститься й "дикастерія", або "консисторія", для управління всією київською митрополією. У 1820-х роках, за митрополита Євгена Болховітінова, провадиться низка перебудов у стилі класицизму (м. ін. частини будов, що виходять на вулицю Короленка). Року 1919 всі ці будови націоналізовано. Нині, з ініціативи Київської Краєвої Інспектури Охорони Пам'яток Культури й постанови президії ВУАН, вживають заходів, до оголошення всієї цієї садиби Державним Софійським Заповідником, який одним із перших своїх завдань накреслює всебічне дослідження як будинків, так і ґрунту садиби.

Центральна будова садиби, а разом з тим одна з найдавніших та найцінніших мистецьких пам'яток СРСР і цілої східньої Европи - це Софійський собор, т. зв. "Київська Софія".

Софійський собор у Києві заснував в. кн. Ярослав "Мудрий", син Володимира. Про час заснування літописні дані свідчать різно. За одними відомостями його засновано 1017 року, за іншими - 1037. Але до заснування цього храму в Києві існував уже храм Софії. Певно, він був дерев'яний. Літописець повідомляє, що нинішню будову поставлено на спомин перемоги Ярослава над печенігами, які приступили до Києва. Тут на бойовищі за міським муром і закладено його - "вне града".

Софійський собор. Загальний вигляд.

За свій довгий вік собор пережив багато подій, зазнав чимало грабунків, руйнацій і придбав багато архітектурних додатків та змін. Ще в 1169 році, за вказівками літопису, Софію пограбував князь Мстислав, син Андрія Боголюбського. Три дні грабував він город, громадян і Софію. Р. 1180 Софія горіла. В 1204 р. грабував її князь Рюрик Ростиславович. У 1240 році напали на Київ татари. Які зміни Софія зазнала від цієї навали, літописець не повідомляє. Видимо, Софія після цього існувала, і виконувала своє призначення, бо митрополит Кирило III, що мешкав у Суздалі, перед смертю своєю заповів поховати себе в Софії Київській, і його дійсно там поховано в грудні 1281 року. Після переносу Київської катедри 1325 року до Москви, митрополити перестали цікавитись Софією. Далі Київ переходить до рук Литви, і наші відомості про Софію тимчасово припиняються. Але з 1375 року Софію підновлює митрополит Кипріян. Він є перший із відомих нам реставраторів Софії. За литовської влади нападають на Київ кримські татари: в 1416 році пограбував Київ хан Едіґей, а в 1484 р. Менґлі Гірей. Останній, пограбувавши Софію, надіслав у подарунок московському князеві Іоанну III золоту чашу з дискосом. У XVI ст. за Софію дбає "пан Богуш Гулькевич-Глібовський" - намісник Софійський. Він "святоѣ к Софѣи немалий поратунокъ. и подпоможеніе своими власними пѣнезми учинилъ, церковь покрылъ, побилъ"... Нарешті, р. 1596 Софія переходить до рук уніятів, що володіли нею до року 1633. Від початку XVII століття маємо відомості, що Софія частково зруйнована. Але в тому ж XVII стол., починаючи з 1633 року, з призначенням на митрополита Петра Могили (з родини молдавських господарів) Софія реставрується. Крім П. Могили працювали над її відбудовою Сильвестр Коссов, Гедеон Четвертинський, Варлаам Ясинський і нарешті, Іван Мазепа.

Сучасний зовнішній вигляд собору мало спільного має з тими формами, що надали йому будівничі часів Ярослава. Він обріс за довгі часи свого існування послідовними додатками, що змінили його зовнішній вигляд. За планом храм - витягнутий з півдня на північ прямокутник, на протилежність загально прийнятим на той час плановим формам, витягненим із сходу на захід. З зовнішнього оформлення гадають, що він мав навкруги себе внизу відкриту ґалерію, поділену в плані на квадрати, що були перекриті банями. Два боки цих квадратів являли підпорні арочки до стіни собору. Третій бік - відкрита арка в двір. На початку собор мав у плані сім нав і сім вівтарів. Восьма та дев'ята нави значно ширші, крім того перегороджені надвоє, виникли пізніше замість кругової ґалерії з опорними аркадами, що підтримували соборні мури зовні, коли замурували арки. Над цією галерією була верхня галерійка в вигляді бальконів. Так гадають. Дві башти на західніх кутках храму прибудовою галерії введено в загальну масу собору. Раніш вони виходили за межі плану, Північно-західня башта - сучасна будівлі собору. Протилежна - пізніша. Остання перебудова собору, що надала йому нинішнього вигляду, провадилась на кошти гетьмана Івана Мазепи.

Огляд пам'ятника з середини почнемо з західнього входу (тепер входять переважно через південні двері і рідше через західні). Перші західні двері зроблені в стіні зовсім нового західнього ж притвору (1882 p.). Коли ввійти до притвору - праворуч двері, що ведуть до давнього приміщення колишньої хрещальні, що збудована стіна об стіну з південно-західньою баштою собору. Вхід до хрещальні в свій час існував у західній стіні. Його закладено під час реставрації собору р. 1882. Хрещальня виникла неодночасово з будовою Ярославового храму. Вона влаштована під час прибудови бокової нави в XII столітті в західньому кінці його. Тоді ж була замурована східня стіна з аркою і тут утворена ніша. Стіни хрещальні мають давній розпис: проти входу, на стінці, що належить до часів заснування собору, виображення, досить попсоване, сорока мучеників. Воно належить до XI стол. Ліворуч на східній стіні, в ніші - виображення "святителів". Решта розписів, досить фрагментованих, у закладеній ніші належить до XII ст. Північна й західня стіни не мають розписів. Тепер у приміщенні хрещальні - складені рештки мармурових частин давньої будівлі собору: капітелі, стебла колон, карнізи і т. ін., знайдені під підлогами Софії під час влаштування опалення у кінці XIX стол.

А. ван-Всстсрфсльд. Військо Януша Радзівіла перед Софійським собором 1651 року.

Ліворуч, у цьому новому притворі, в стіні замурована одна з підпорних арок, якими колись був обнесений собор. Зараз арка виявлена по шву, де вона з'єднується з закладкою. На щоці арки крізь щілину помітно давній розпис - можна вирізнити голову святого. З нового притвору через давні двері проходимо до середини храму. Закриваються двері двома половинками, що їх зроблено з товстих мідяних, густо визолочених до-шок, прикрашених чудово виконаними рельєфними, чеканними орнаментами рослинного характеру, в композиціях та формах властивих барокковому стилю України другої половини XVII століття. Через ці двері входимо до собору. Вся без вийнятку поверхня його стін розписана діями та окремими постатями, решта - орнаментами. У вівтарі та в середній бані - мозаїка, решта розпис темперною технікою. У деяких незначних місцях помітна фрескова техніка, як ґрунт для темперної. Весь цей давній розпис записаний під час реставрації собору в різні часи, а головне у 1840-х роках, олійними фарбами. Незначні рештки дійшли незаписаними. В сучасний момент мозаїки й малярство на стінах Софії звертають на себе увагу вчених та художників не тільки Радянського Союзу й Европи, а й усього світу. І це тому, що софійські розписи є майже єдине монументальне джерело історії культурних зв'язків колишньої Київської держави з най-цивілізованішими країнами та народами тогочасного світу; тому, що вони свідчать про великі культурні та технічні досягнення наших попередників; тому, що вони свідчать про високий художній та культурний стан Київської Руси. У всьому Радянському Союзі й на всьому Сході європейського континенту вони - єдині своїми розмірами й значінням.

Собор має дев'ять нав, або кораблів, себто довгих приміщень з заходу на схід. Вони перерізуються чотирма поперечними навами (без нового притвору). Первісна Ярославова будівля мала лиш сім нав. Уся ж будівля з боків була оточена відкритими галеріями. На місці їх тепер 8-а і 9-а нави, - з підпорними арочками (одну з них ми бачили в стіні замурованою, в новому притворі). Решта нав перероблена з галерій скоро після Ярослава. Середня, найширша нава освітлюється центральною великою банею.

Мозаїка, що прикрашає головний вівтар, центральну баню, паруси, арки й стовпи перед нею, має всесвітнє наукове й художнє значіння. Мозаїками (спосіб оздобляти стіни замість розпису за допомогою фарб - втиснутими в гіпс кольоровими камінцями або шматочками скляної смальти, іноді з золотою прокладкою) прикрашали були лиш найрозкішніші церкви та палаци Візантійської держави, а також країн, що стояли під її впливом (Греція, Сіцілія, Рим, Венеція, Равенна, Херсонес, Київ). Київ єдиний в СРСР і в усій Східній, Центральній та Північній Європі має мозаїки (Софія та кол. Михайлівський манастир; мозаїки Десятинної церкви, Лаври та інш. не збереглися). З них софійські мозаїки - нині єдині в світі, що належать до XI стор. З цих мозаїчних "розписів" центральний знаходиться в вівтарі вгорі - виображення "богоматері" в типі молодої жінки, що молиться за світ, з піднесеними руками. Вона має грецьку назву "Оранти". Під нею - складна композиція, т. зв. "євхаристія", себто причастя апостолів. У цій композиції - посередині престіл, на сторожі біля нього архангели, обабіч престола Христос (двічі повторений), що дає причастя - з одного боку, хлібом, з другого - вином. Нижче "євхаристії" - широкий пояс святителів - "фундаторів церкви земної". Ще нижче декоративне панно - обкладка нижніх частини стіни, яка виконана двома матеріялами: з нарізаних шматочків зеленої, жовтої та темнокоричневої скляної смальти (тої ж самої, з якої виконані мозаїчні композиції), та з керамічних плит, що імітують цю смальтову декоративну вимостку. В середній частині панно на підвищенні стоїть митропольчий трон, якого прикрашено такою ж смальтовою орнаментацією. Мистецька цінність усієї мозаїчної оздоби вівтаря - величезна, особливо завдяки справжній монументальності форм, майстерній композиції, чергуванню велично-стабільних форм з ритмічно-рухливими, й глибині кольористичного ефекту (особливо золотого тла). Вся ця розкіш була розрахована на приголомшення "варвара" царською пишнотою "правдивої" грецької віри.

Мозаїка Софійського собору XI століття. Деталь (голова Лаврснтія).

У вівтарі - престіл, що його прикрашено коло 1757-70 років мідяними густо визолоченими дошками з срібними чеканними накладними бляхами, які орнаментовано типовими для стилю рокайль мотивами. Тут же в головному вівтарі закритий шурф, якого зроблено досліджуючи долівки. Виявилося, що всіх долівок у соборі чотири, а в вівтарі - п'ята. Вони нашаровувалися, в міру потреби, одна на одну, відповідно з поступовним підвищенням земляної поверхні, що оточує собор навкруги. Найдавніша долівка часів Ярослава вимощена полив'яними керамічними (глиняними) плитками. Друга, над нею - з керамічних же кружалець та лекальних зелених вставок між ними. Третя - з шестикутніх керамічних плиток і четверта сучасна - чавунні плити 1840-х років.

При проході з вівтаря центральної нави до колишнього вівтаря - приділу Якима й Ганни, праворуч і ліворуч на стінці пілонів внизу збереглися до цього часу нарізані поверх розпису т. зв. "графіті", себто написи з різними йменнями, що записані тут нібито в пом'янику. Крім того є написи історичного характеру. Написи ці цікаві з боку палеографічного. Найстаріші з них належать до часів Ярославових, решта - охоплює всю дев'ятсотлітню історію будівлі.

Розпис центральної частини будови виконано мозаїкою. В бані над центральною частиною середньої нави мозаїчне погруддя Христа, що відкрив з-під тинку проф. Прахов у 1885 році, в типі "Пантократора" (вседержителя) з євангелією в лівій руці. Правою рукою він благословляє. З чотирьох боків його були виображені чотири архангели, з яких зберігся до нашого часу тільки один фрагментований. Цікавий дуже спрощений, монументальний спосіб виконання купольної мозаїки, розрахованої на величезну височину від глядача. Нижче від архангелів, у самому барабані, поміж вікнами - ряд апостолів. Вони знищені й дописано їх олійними фарбами. Зберігся фрагмент одного з них - Павла. Ще нижче, на парусах - виображення чотирьох євангелістів, з яких фрагментарно зберігся тільки ап. Марко. На лицевих боках передвівтарних стовпів (пілонів), виображення сцени благовіщення, в якій образ Марії вміщено на правому від глядача стовпі, а архангела Гавриїла - на лівому. Ця композиція благовіщення виконана згідно з невизнаною від церкви (апокрифічною) євангелією. На внутрішній частині арки (знизу) виображення в трьох круглих медальйонах т. зв, "деїсуса" (моленія): посередині Христос, по боках - божа мати й Іван Предтеча, обидва в молитовній позі (моляться за мирян). На луках (арках), що підтримують баню, та на стовпах, на які спираються луки, виображені в колах - сорок севастійських мучеників. З них збереглися тільки 15. Крім цих мозаїчних картин та деяких фрагментів, на східній та західній стіні цієї частини, мозаїк у соборі немає. Решта стін собору розписана була фарбою - темперною технікою (фарбою, розведеною на яйці) діями "ветхозавітними" та "новозавітними", в композиціях та формах властивих візантійському мистецтву. В центральній наві, праворуч від входу, над проходом на південній стіні були портрети фундатора Софії - Ярослава Мудрого та його родини. Зараз цей розпис перемальований і замість портретів написано, очевидячки, по тих же старих рисунках та композиції,- постаті святих, що йдуть у ряд одна за одною.

Іконостас центральної нави собора різьблений з дерева й позолочений, багатих і досить складних форм. Основні архітектурні його форми роблять вражіння стилю Людо-вика XIV; решта окрас, як і орнаментація рослинного характеру, - мають барокові форми, що переходять іноді в форми т. зв. стилю "рокайль". Його споруджено в 1747-54 pp. Зараз на місці залишився тільки один нижній поверх його. Два верхні знято, один 1853 p., другий, середній, - 1888 року, щоб відкрити для огляду вівтарні мозаїки; зняті частини перенесено до інших приділів собору. Хрест на іконостасі - XIX століття. В іконостасі т. зв. царські врата - шедевр металевого виробництва на Україні. Вирізьбили їх із срібла київські майстрі-золотарі Петро Волох та Іван Завадовський по моделі, яку виконав з міді золотар Семен Таран. Усі майстрі києво-подільські, і працювали вони на замовлення Рафаїла Заборовського. Праворуч в іконостасі на намісній іконі Христа прекрасної типової чеканки шата. Перед іконостасом (перед намісними іконами) висять чотири срібні чеканені лям-пади в формі двох причавлених куль, що їх густо прикрашено прорізним орнаментом та крилатими "путто", такими характерними в українському мистецтві для першої половини XVIII стол. Лямпади, як і "царські" двері, та західні двері собору належать до найкращих творів металевого виробництва України.

У центральній частині храму висить бронзове паникадило, зверху якого виображено сцену воскресіння. Гілки з чашками для свічок зроблені в характерних бароккових формах і показують руку добірного майстра. Між стовпами другого поверху (хор) вроблено плити з малинового каменю-лупняку, або шиферу. Плити прикрашено рельєфним орнаментом з боків, що повернуті до середини нави. Вони належать до часів заснування собору і вже самим матеріялом свідчать про своє місцеве походження.

Від центральної нави переходимо для дальшого огляду на правий від глядача бік. За трьома приділами (які несуть назви Якима й Ганни, Михайлівського та Антонія й Теодосія), що входять до складу найстарішої частини будови, - стіна з вікнами первісного собору й ґалерія, що перероблена потім на паву з вівтарем. Коло цієї останньої в дуже зле освітленому місці стоїть ікона Миколи, чудовий мистецький твір, найвидатніший з зразків т. зв. станкового малярства, який маємо в соборі. Після монументальних мозаїк і розписів XI та XII віків ця ікона стає па перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. її недавно розчистила реставраційна майстерня Всеукраїнського Музейного Городка з-під пізніших записів. Належить вона не пізніше як XIV століттю, а можливо й ранішій добі.

За стіною, в колишній ґалерії, що переділена надвоє, у т. зв. апостольському (західньому) приділі залишились відкриті з-під тинку рештки давнього розпису XI століття. Це виображення солунських мучеників Домна та Филипполя. Вони написані на стовпах та на внутрішній щоці одного з вихідних лучків тієї ґалерії, що оточувала Собор з півночі, заходу та півдня і нині замурована. Композицією, формами рисунку та кольору - це одні з кращих, що збереглися до нашого часу незіпсованими пізнішою реставрацією розписів собору.

Переходимо на лівий бік будови. Другий від головного вівтаря приділ (колишній Юріївський) зберіг риси давнього розпису. У третій вівтарній апсиді стоїть під стіною біла мармурова гробниця з двоповерховою покрівлею, що прикрашена зо всіх боків вирізьбленими орнаментами. Орнамент протилежного (під стіною) боку відмінний від лицевого. Гробниця (як гадають) належить фундаторові собора Ярославу. Раніше вона стояла в середній частині собору. Строгі форми гробниці та вдосконалена техніка орнаментації свідчать про майстра великої художньої школи.

Біля поперечної нави, перед названим вівтарем, стоїть під правою стінкою вузенька також біла мармурова труна (саркофаг), з лицевого боку прикрашена кільцем з хрестом у середині, від якого розходяться в боки гілки з ріденьким листям. Приналежність її невідома, як невідоме й місце, звідки вона сюди потрапила. У вівтарі цього ж приділу - мідяна дошка з написом про місце поховання митрополита Гедеона Четвертинського, що переніс гробницю Ярослава з середини церкви в цей приділ. Далі на північ іде колишня ґалерія, пристосована пізніше під приділи Івана Предтечі ("патрона" гетьмана Мазепи, що давав гроші на перебудову Софії), й "стрітення". На стовпах та луках цієї ґалерії маємо виображення постатів святих. В одному просвіті - двох невідомих, у другому Адріяна та Наталії, що краще збереглися від реставрацій. Ці розписи є справжній шедевр серед того, що нині збереглося в соборі. Поруч знаходиться різьблений дерев'яний іконостас з виображенням т. зв. древа Єсеєвого. У вівтарі стоїть горішня частина іконостасу центральної нави.

На хори собору ведуть сходи всередині двох башт, що збудовані: одна на південно-західньому розі Софії, друга на північно-західньому. Стінний розпис башт являє собою єдиний зразок цілого комплексу подібних розписів. Сюжети й композиції цих розписів запозичено з тогочасного візантійського мистецтва. В пам'ятниках мистецтва самої Візантії маємо тільки фрагменти подібних композицій. Софійські фрески дають виображення циркової гри, такої улюбленої в Візантії, і свідчать про цікавість наших предків до явищ тієї культури. Крім того, ці розписи являються унікальними своїм нерелігійним характером. На всьому протязі історії Київської Русії це єдиний пам'ятник побутового малярства.

Північна вежа, якою входять на хори, ще не розчищена від пізніх олійних записів. Зійшовши на хори собору, оглядаємо їхню складну систему з арок, бань, стовпів, стін. Малярство на стінах хорових приділів зовсім попсоване: все давнє закрито новими розписами, олійними фарбами. Навіть невідомо, чи є під цими новими записами давнє малювання.

Праворуч від головної нави, на хорах - приділи андріївський і "страсний". Іконостас першого звичайної для стилю барокко різьби. При вході на цей бік хорів - праворуч у кіоті бронзовий хрест типу енколпіона (складний з двох частин) XII-XIII століття з виображенням на ньому т. зв. "б. м. одігітрії". Його вставлено в багато чеканену шату в кінці XVII століття. Звідси на південь міститься стара бібліотека собору.

Найдавніша бібліотека Софії, заснована ще за Ярослава, загинула. Сучасна Софійська бібліотека має до 2000 книг XVI, XVII, XVIII віків та 734 рукописи переважно XVII та XVIII вв. Є, між іншим, автографи Петра Могили.

Софійський собор. Фреска на сходах південної вежі. Сцена полювання (деталь).

Зійшовши з хорів, коло південного виходу, бачимо сходи південної башти, стіни якої прикрашено давнім малюванням. Крім сцен полювання, медальйонів з різними фантастичними й реальними тваринами, особливо цікаві сцени з життя візантійського (костянтино-пільського) гіподрому, серед них колісниці з їздцями, велика фреска з виображенням циркової льожі візантійських імператорів, численними постатями двірських достойників, глядачів, далі святочна гра, колядки тощо. Ці дорогоцінні для мистецтва та історії культури фрески довгий час були заховані спочатку під тинком, далі під олійним малюванням 1840-х років, і через велику вогкість стін стояли перед загрозою цілковитої загибелі. З огляду на такий стан, 1928 року Київська Краєва Інспектура Охорони Пам'яток Культури, спільно з Софійською Комісією ВУАН, на асигновані від Народ-нього Комісаріяту Освіти кошти, розчистила й закріпила ці, світового значіння, фрески.

Нинішній зокола вигляд Софії - з її численними банями та декорацією фасадів має переважно барокковий характер. Риси XI століття найкраще зберіг східній фасад. Південний та північний мають над давніми галеріями надбудови часів Мазепи (1690-х років). Покриття центральних (золочених) бань належить також переважно до цієї доби. Декоративні фронтони й покриття бічних бань - до середини XVIII століття. Контрфорси навкруги собору належать пізнім часам. Західній фасад зіпсовано у 1880-х роках, прибудовою притвору "візантійського" стилю.

В'їзна брама з вежею. З вулиці Короленка можна ввійти до садиби Софійського собору через старовинну вежу з брамою. Вона квадратова в плані, має в нижнім поверсі проліт в'їзної арки, в другім поверсі - бароккові хрещаті вікна (пізніше їх перероблено) й окраси півколонками. Вежа завершується масивною півсферичною банею й шпилем, на якому донедавна висів був флюгер в вигляді двобічного рельєфного янгола. Побудовано браму на початку XVIII століття.

Будинок кол. консисторії (ліворуч від в'їзної брами) спочатку був споруджений, як манастирська "хлібня", мурована в один поверх, за часів Варлаама Ванатовича (1722- ЗО p.p.)- Пізніше тут заведено "консисторію", далі "дикастерію", далі знову "консисторію". Нинішнього вигляду будинок дістав р. 1853, Старіші його частини виходять у суміжний двір. Нині тут міститься м. і. зразкова Центральна Дитяча Бібліотека. Корпуси й огорожа по фасаду вул. Короленка та Майдану Червоних Героїв Перекопу (кол. Софійського майдану) побудовані на початку XIX століття в формах властивих добі клясицизму, із суспіль рустованим полем стіни.

Кол. Трапезна Софійського манастиря. Праворуч від того, хто входить, на південь від Софійського собору, десь між 1722 й 1730 роками побудовано муровану двоповерхову манастирську трапезну, до якої на сході долучається вівтар. У першім поверсі містилась трапезна, у другому - "палата" для запасів. Західній фасад прикрашено гарним фронтоном із вазами (можливо, пізнішим, після пожежі, що була за митрополита Рафаїла Заборовського), дах - барокковий з заломом, вікна першого поверху - з півколонками по боках; з півдня містилась кухня. Під будинком - величезні льохи, з яких тоді ж побудовано в два різні боки великі підземні ходи. Після скасування манастиря, вже за Євгена Болховітінова, трапезну 1822 року перероблено на зимовий (теплий) собор. Року 1872 будову поширено бічними одноповерховими прибудовами, які утворили рід бічних нав і саму церкву перетворили на базиліку (архітект М. С. Іконніков). Всередині ліворуч собору - іконостас у стилі empire з кол. митрополичого дому. В цій церкві урочисто варили раніше "миро" на потребу всієї київської митрополії.

Дзвіниця Софійського собору. Як виглядали старіші дзвіниці коло Софії, ми не знаємо. В середині XVII століття ми маємо малюнок А. ван-Вестерфельда, який змальовує нам триповерхову дерев'яну дзвіницю з в'їзною аркою, одкритою галерією на точених стовпах та фігурною банею з півбанею. Побудував її певно Петро Могила. Року 1696 дерев'яні будови Софійського манастира погоріли, очевидно тоді ж таки згоріла й дзвіниця.

Незабаром після того побудовано на її місці триповерхову дзвіницю муровану, бо вже 1706 року приятель Мазепи, митрополит Варлаам Ясинський свідчить, що "призрѣніемъ.... ясновельможного его милости пана гетьмана и кавалера обитель свято софійская єсть значне обновлена". З Москви також щедро давали гроші й дарунки на будівництво "катедрального" манастиря. Від мазепинської дзвіниці до нас зберігся лиш перший поверх, прикрашений незвичайно мальовничими пілястрами, складної форми арками, нішами, ліпленням, постатями янголів і декорацією капітелів за допомогою двоголових орлів. Пізніше верхні поверхи Мазепиної будови дали розколини, їх розібрали "мало не до звонов" і у 1744-1748 роках надбудували два нові поверхи (сучасні другий та третій). Автором цієї перебудови був, певно, Ґотфрід Шедель, найвидатніший київський архітект того часу; він мусів пристосовуватись до характеру першого мазепинського поверху софійської дзвіниці, і утворив свою, також надзвичайно мальовничу, всю вкриту ліпленою декорацією надбудову, яка вгорі завершувалась барокковою банею. Серед цієї декорації звертають на себе увагу, між іншим декоративні маски. Відтепер через пишну декорацію й любов XVIII віку до бучних кля-сичних назов, дзвіницю почали звати "тріюмфальпою".

Дзвіниця Софійського собору.

Року 1807 дзвіницю розбило громом, баня згоріла, і її тоді замінено високим, характерним для доби клясицизму, шпилем (1812 p.). Нарешті, під час капітальних перебудов Софії за Миколи І вирішено, що висота дзвіниці не "відповідає" значінню собора, і за проектом академіка Солнцева надбудовано 1851-1852 pp. теперішній четвертий поверх, який в основному, зберіг принцип декорації стін ліпленням (тільки трактованим сухо, в quasi-візантійському стилі 1840-х pp.), і навіть надав бароккового характеру новій бані, але порушив пропорцію частин дзвіниці. Дзвони також свідчать про давнину дзвіниці й основні етапи її будови: один з них довго звався "Мазепа", другий "Рафаїл" (одлив його р. 1733 відомий майстер їв. Моторін, автор "Царя-Колокола" в Москві).

Будинок Архіву Революції (кол. Митрополичий будинок). Прямо на захід проти головного (західнього) входу до Софії знаходиться будинок, якому завдяки його будівельним формам належить помітне місце в історії української архітектури. Історія його така. Архієпископ Варлаам Ванатович (1722-ЗО pp.), що побудував трапезну Софійського манастиря, почав будувати і, мурований палац для архієреїв (пізніше знову митрополитів), що жили в Софійському манастирі, але не кінчив його. Таким чином, перший поверх пізнішого "митрополитанського" дому, в вигляді довгого прямо кутника, простягнутого вздовж західнього фасаду Софії, з двома бічними гранчастими виступами-павільйонами, товстими стінами, й вікнами, що через грубизну мурів скидаються на амбразури, побудував у кінці 1720-х років невідомий нам майстер. Року 1730 Ванатовича позбавлено сану й заслано; через рік його заступив Рафаїл Заборовський (1731-1747), з роду галичанин, але вихованець Київської академії, аматор будівництва. Він закінчив будування митрополичого палацу, побудувавши другий поверх з крутим, барокковим дахом. Автор цієї надбудови невідомий, як і автор нижнього поверху; вважають, що це був Шедель (1680-1752), розцвіт діяльносте якого у Києві припадає на 1730-40-ві роки. Майстер цей повинен був пристосуватись до характеру нижнього поверху, але стіни другого поверху значно стрункіші, тонші, упевненіші у своїх лініях та пропорціях. Вікна будови прикрашені трикутніми нішами над ними. Палац мав тоді два фасади: один, звернутий до Софії, і другий, орієнтований на в'їзд до манастиря з боку Золотої Брами. Прямо проти західнього фасаду палацу Шедель споруджує високу, з хвилястим фронтоном, усю вкриту розкішним ліпленням браму, якою в'їздили в парадний митрополичий двір (cour d'hon-neur) - далі дорога йшла до Золотої брами. По боках брами були побудовані офіципи. За наступника Заборовського, Тимофія Щербацького (1748-57 pp.) митрополичий палац репаровано, зроблено новий дах і очевидно лиш тепер виведено пишні фронтони над cхіднім і західнім фасадами (останній нині схований за пізнішими добудовами), несхожі на руку Шеделя. Пізніше будинок зазнав ще чимало перебудов. Браму з виїздом на захід замурували, офіцини по боках її зламали у 1822- 23 роках, двір перетворено в замкнутий сад; церкву всередині митр, палацу, що влаштував Рафаїл Заборовський, цілком перебудовано 1838 року, західній фасад забарикадовано низкою незграбних добудов та бальконом; фасад, звернутий до Софійського собору, в другій половині XIX в. прикрасили ліпленням "епархіяльного" стилю. Проте і в теперішнім вигляді будинок є один із найкращих на Україні зразків цивільного будування бароккової доби, що вплинув майже на всі нові спроби відродити "український національний стиль" в архітектурі (В. Г. Кричевського, Г. К. Лукомського, П. Ф. Альошина, Д. М. Дяченка). До революції в будинкові містилась управа київської митрополії, її багатомільйонового майна та великих маєтків. Після революції, 1918-23 pp. тут містився Український Архітектурний Інститут, з 1924 р. тут знаходиться Відділ Революції при Центральнім Історичнім Архіві ім. В. Б. Антоновича.

Будинок Відділу Революції Історичного Архіву ім. В. Б. Антоновича (кол. митрополит, будинок).

Огорожа садків по боках будинку належить до 1830-х років.

Садок, що знаходиться за будинком Архіву Революції, розвели митрополити на початку XIX ст. на місці колиш. двору й під'їзду до митрополичого палацу з боку теперішнього Георгіївського завулку. З садка видно захований за пізнішими добудовами західній фронтон митрополичого буднику, і східній фасад т. зв. брами Заборовського в Георгіївськім завулку.

У північній частині саду, майже на розі Георгіївського завулку й Стрілецької вулиці, коло виїзної брами до завулку, знаходиться місце, де розкопами Д. Мілєєва 1910 року знайдено фундаменти церкви XI сто ліття, великих розмірів, з трьома навами й, можливо, боковими галеріями та вежами. Підлога була вислана восьмикутніми керамічними плитками. Під підлогою знайдено дуже багато поховань та решток XI-XIII століть. Що це за церква - досі не з'ясовано. Зруйновано ж, її, річ очевидна, ще з дуже давніх часів.

Колишній Братськийкорпус. На північ від буднику Архіву Революції міститься продовгастий двоповерховий корпус колишніх манастирських келій. Перший поверх його побудовано у 1750-х роках, другий надбудовано в 1760-х роках. Зіпсований пізнішими перебудовами, особливо з західнього фасаду, прикрашеного Галеріями.

Будинок історичного архіву ім. проф. В. Б. Антоновича (кол. софійська "бурса"). У північній частині садиби Софійського собору знаходиться великий, продовгастий, на великих льохах будинок кол. келій Софійського манастиря, побудований у 1763-67 роках. Це також одна з найхарактерніших для київського барокка будівель. Величезний корпус (майже 90 м завдовжки) оздоблено високим, із "заломом", барокковим дахом та звичайними для палацових будівель того часу бічними виступами-павільонами, мальовниче трактованими, півкруглими посередині; через них ведуть входи до будинку. Фасади оброблено пілястрами та типовими для київського барокка другої половини XVIII сторіччя наличниками вікон. Кошти на збудування цього будинку збирали па Запоріжжі спеціяльні уповнова жені Софійського манастиря. Автор будинку невідомий, характер архітектури близький до будівель видатного київського архітекта тих часів Івана Григоровича-Барського (1713-85) pp. Року 1825 будинок перероблювався під митрополичий дім і в нім жив відомий історик, автор дослідів про Софію й Лавру, митрополит Євгеній Болховітінов. Під час цієї перебудови до бічних павільйонів додали низькі прибудови клясичпого стилю з дорійськими колонами на рустованім полі. Року 1839 будинок знову перероблено під Софійську духовну школу ("бурсу"), яка тут і містилась до початку революції. З 1921 р. тут міститься Центральний Історичний Архів ім. В. Б. Антоновича з величезними архівними багатствами, переважно XVIII-XX стол. Року 1928 архів зробив зовнішній ремонт будинку та пофарбував його в два тони.

Огорожа садиби Софійського собору. Нинішня садиба Софійського собору в головних рисах зберігає межі кол. Софійського манастиря, усталені ще в XVII столітті. Спочатку її оточували були високий дерев'яний паркан з такими ж дзвіницями й брамами; приблизно коло року 1746 митр, Рафаїл Заборовський обніс усю садибу високим муром, з мурованими ж брамами. Пізніше, починаючи з середини XIX віку, наслідком зростання капіталістичних апетитів софійського духівництва, цей мур помалу уступає своє місце незграбній архітектурі т. зв. "прибуткових домів", що виходять нині на майдан Героїв Перекопу, Рильський завулок та Стрілецьку вулицю. Ламаючи міцний мур довелося вживати динаміту. Огорожа Заборовського збереглася донині тільки невеличкими частками по боках головної дзвіниці, частиною на Стрілецькій вул. та в Георгіївськім завулкові. Щоб ознайомитись з найкращою її частиною, можна пройти повз будинок Архіву Революції, через двір та проїзну браму нового житлового корпусу на Стрілецьку вулицю, а звідти в Георгіївський завулок.

Брама Заборовського. Мурована огорожа кол. Софійського манастиря, вздовж якої йде сучасний Георгіївський завулок, утворює в однім місці уступ з великою, мальовничою брамою. Ця брама стоїть проти західнього фасаду кол. митрополичого будинку в садибі Софійського собору. У XVIII столітті, коли до Старого Києва в'їздили через Золоту браму, вона правила за головний під'їзд до митрополичого будинку. Відповідно до цього митрополит Рафаїл Заборовський, будуючи у 1740-х роках огорожу й браму, доручив коло 1746 року спорудження останньої видатному архітектові Ґ. Шеделеві. Прикрашена внизу складною барокковою системою колон та пілястрів, двома арками та пишним фронтоном з хвилястими лініями волют, брама особливо відзначається розкішним ліпленням, яке вщерть заповнює все поле її фасадної стіни розводами аканту, театральними масками, овальними картушами з коронами та полум'яним серцем (герб Заборовського, серце, за недавніх часів обсипалось), розетками тощо. По боках брами Заборовський спорудив бокові офіцини, які оточували двір, але їх зламано ще в 1822-23 роках. Колишній парадний двір перетворився згодом у захований від людського ока - митрополичий сад; браму замуровано, і з забудовою Старого Києва вона опинилася в глухому завулкові.

Архіт. Г. Шедель. Так зв. "Брама Заборовського".

З огляду на величезне історичне, культурне, наукове та мистецьке значіння всього комплексу пам'яток і навіть самого ґрунту в межах кол. Софійського манастиря з його багатими нашаруваннями тисячолітніх культур, Президія ВУАН ухвалила зняти клопотання перед Урядом УСРР про оголошення усієї садиби Державним Києво-Софійським Заповідником.

Місцевість на північ та захід від садиби кол. Софійського манастиря обмежовують із заходу Ярославів Вал (пізніше Велика Підвальна, а нині вул. Ворошилова), з півночі - крутий схил до глибокої балки "Ганчарки", вздовж якої йде вулиця Горовіца (колишня Велика Житомирська). Місцевість поміж ціми вулицями Ворошилова й Горовіца густо забудована й поперерізувана вулицями; план далекий від геометрійности, властивої нинішньому академічному районові, і вже сам собою свідчить про давність забудови. Деякі назви вулиць (Стрілецька, Рейтарська, Рильський завулок) збереглися від XVII століття. З окремих будов у цьому районі, що варті певної уваги, згадаймо такі:

К началу страницы
Зміст